повинна

Повинна, визнання провини, признання до вини, каяття

«Він довго ховався, але чи страх переміг, чи заговорила совість — прийшов-таки з повинною до міліції», — читаємо в репортерській замітці й напружуємо думку, щоб точно зрозуміти фразу: чи то якийсь правопорушник прийшов до міліції з якоюсь жінкою, в чомусь зобов’язаною, чи то він прийшов признатись до своєї вини, визнати свою провину або помилку, покаятися в тому, що накоїв. Адже слово повинна вживається в українській мові передусім як прикметник жіночого роду, а не іменник: «Весною на економії пан роздав на кожну хату по двадцять качиних яєць, а восени кожна молодиця повинна була принести на економію двадцять качок» (І. Нечуй-Левицький); «А коли ж ти, дівко, горда, ти повинна жарти знати: як парубок зачіпає, ти повинна жартувати» («Материалы и исследования» П. Чубинського).

Проте в художній літературі траплялося це слово й з функцією іменника як відповідник до російського повинная: «Здавалося, повинну у великій провинності принесли вони з собою» (Панас Мирний). Цей іменник заходив до літературного вжитку не з народної мови, а з російського офіційно-канцелярського лексикону, як, приміром, слово бумага замість папір («На щуку хтось бумагу в суд подав». — Л. Глібов), щоб надати тексту офіційно-канцелярського колориту. Навряд чи є потреба в сучасній діловім і художній мові користуватись цими канцеляризмами, коли є в народній мові давні відповідні слова: визнання провини (чи помилки), признання до вини, каяття. Російський вислів принести повинную краще перекладати українською мовою — признатись у провині, покаятися, повинитися. Через те в репортерській (фразі, наведеній на початку, точніше й краще було б висловитись так: «прийшов-таки повинитись до міліції» (або «прийшов-таки до міліції признатись у провині»).