ремісництво

рос. ремесленничество

заняття ремеслом. З розвитком техніки Р., крім хисту і досвіду, вимагало дедалі більшого спеціального навчання. У період його найбільшого розвитку ремісники становили окрему соціальну групу, яка характеризувалася побутом, громадським значенням, з особливими правами і обов'язками, визначеними цеховою організацією. Цим ремісники відрізнялися від кустарної промисловості, яка здебільшого була лише додатковим заняттям (напр., у вільний від с. -г. робіт час). Р. відрізнялося і від мануфактур, де був більший поділ праці, а засоби виробництва не належали виробникам. Найпершими ремісничими галузями в Україні були залізоробне і гончарне виробництво. Далі розвивалися спеціалізовані галузі металургії, ковальство, виробництво зброї, теслярство, ткацтво й кравецтво, обробка хутра, шкіри, льону й вовни, кості й каменю, виробів зі скла та ін. Високого рівня досягай вироби прикрас, одягу, оздоблення храмів, палаців та ін. будов; славилися іконописці та ювеліри. За соціальним станом ремісники Київської Русі поділялися на сільських вільних ремісників, холопів на князівських, боярських або монастирських дворах і найчисленніша — вільні міські ремісники. Для захисту своїх інтересів вони об'єднувалися у товариства, які були зародками цехів. Розвиток капіталізму і фабричної промисловості, важка фіскальна політика негативно впливали на ремісництво. Згодом суцільна націоналізація фабричної промисловості за радянських часів спричинила занепад ремісництва; його і кустарну промисловість було майже повністю об'єднано у промислову кооперацію, а згодом передано в систему державної місцевої промисловості. Проте, незважаючи на такі заходи, кустарне і ремісниче виробництво не зникло. З відновленням української державності дрібне ремісництво набуває вільного розвитку.