гуманізм

ГУМАНІЗМ (від лат. humanus — людський, людяний) — система світоглядних орієнтацій, центром котрих є людина, її самість, високе призначення та право на вільну самореалізацію. Г. визнає вивільнення можливостей людини, її благо критерієм оцінки соціальних інститутів, а людяність — нормою стосунків між індивідами, етнічними й соціальними групами, державами. У вузькому розумінні Г. — культурний рух доби Відродження, представники якого вбачали свій життєвий та історико-культурний ідеал в античній спадщині, утверджували новий світогляд, що характеризувався вірою в людину та її можливості; сприйняттям природи, з одного боку, як об'єкта естетичної насолоди, а з другого — використання її в практичних цілях. Засадничі принципи Г. виразно представлено у "Промові про гідність людини" (1496 р.) Піко делла Мірандоли. Людині тут відводилася привілейована роль в універсумі, хоч за змістом в цілому ці принципи були інтегративними щодо світського та релігійного тлумачення людини. Видатними гуманістами цієї епохи були Леонардо да Вінчі, Кампанелла, Бруно, Петрарка, Мор, Рабле, Коменський, Коперник та ін. Виникнення і розвиток гуманістичних ідей відбувалися не лише в Італії, а й по всій Європі, тому Відродження і Г. слід розглядати як загальноєвропейське явище, яке мало у різних країнах свої специфічні національно-культурні особливості. Зачинателями ренесансно-гуманістичної культури в Україні й видатними гуманістами XV — поч. XVII ст. були Юрій Дрогобич, Павло Русин із Кросна, Станіслав Оріховський, Шимон Шимонович, Севастян Кленович, Симон Пекалід, Іван Домбровсьций та ін. Майже всі вони більшою чи меншою мірою усвідомлювали свою національно-етнічну належність і дбали про укр. культуру незалежно від місця своєї діяльності. Соціально-культурна ситуація в Україні у пер. пол. XVI ст. сприяла поширенню і розвитку ідей раннього, або етико-філологічного Г., пов'язаного з вивченням і викладанням риторики, граматики, поезії, історії і моральної філософії на базі класичної античної освіти. Починаючи з друг. пол. XVI ст. укр. мислителі-полемісти дедалі частіше звертаються до проблем теології і натурфілософії, які хвилювали представників пізнього Відродження, а також релігійних реформаційних рухів у Європі Н. айбільш вагомим є внесок укр. гуманістів у розробку історіософської та суспільно-політичної проблематики. Історія розглядалася ними не як реалізація наперед визначеного божественного плану, а як людська драма в дії, як історія діянь визначних особистостей, що може бути корисною і для наступних поколінь. Головною рушійною силою історичного поступу вони вважали мудрість, розум, знання, освіту. Звеличуючи людину, гуманісти проголошували її рівною Богові. У річищі цієї традиції Конт у XIX ст. запропонував такий принцип "обожнення людськості". Такий підхід завжди ставив Г. перед небезпекою перетворитися на світоглядне й суспільно-культурне явище, підпорядковане абсолютизації людини як деміургу буття, покликаного всеосяжно панувати над природою. На противагу антропоцентричній зарозумілості суб'єкта світовідношення, через яку Г. обертається на свою протилежність, класична та сучасна інтелектуальна традиція містить підходи, яким притаманні ідеї співмірності людини й природи (Сковорода), "благоговіння перед життям" (Швейцер), розуміння сутності людини як такої, що причетна до "істини Буття" (Гайдеггер). Колізії класичного Г., викликані тенденцією до гілерантропоцентризму, спричинили й радикальніші спроби його перегляду. На думку Альтюссера, поняття самореалізації людини (як і увесь антропоцентризм) належить до ілюзій, або сфери ідеології, котрій має протистояти "теоретичний антигуманізм". Фуко, спростовуючи "химери" новочасного Г., пропонує відмовитися від антропологічного егоцентризму й говорить про "смерть людини" (того її образу, котрий переважав донедавна). Чи може бути людина деміургом, коли вона підпорядкована реаліям, незалежним од неї (за Фуко, реаліям праці, мови, зрештою самого життя)? Дане питання є наріжним для гуманістичного світорозуміння. Як засвідчує історія Г., воно залишатиметься відкритим, допоки існує людство. Сьогодні Г. став реальністю гетерогенного простору культури, зумовивши формування як концепцій загальнолюдських цінностей і цивілізаційних стандартів якості життя, так і необхідності взаємодії культур, їх постійного діалогу з метою збереження їхньої самобутності та зміцнення тенденції до взаєморозуміння і взаємозбагачення.