етика

ЕТИКА (від грецьк. ήδοζ — звичай) — 1) філософська дисципліна, об'єктом вивчення якої є мораль, моральність; 2) система моральних норм і цінностей, що є характерною для певної культурної або релігійної спільноти, соціальної чи професійної групи людей. Е. як філософська наука зосереджує увагу на проблемах сутності й функціонування моралі, досліджує специфіку моральних норм і цінностей та шляхи їх обґрунтування, з'ясовує моральні аспекти людської свідомості, діяльності, спілкування і світоставлення, аналізує мову моралі, значення і функції моральних висловлювань. Як позначення вчень про моральність термін "Е." закріплюється у філософському вжитку від IVct. до н.е. завдяки працям Аристотеля "Нікомахова етика", "Евдемова етика", "Велика етика". За Аристотелем, Е. займає середнє положення між психологією та політикою; разом з останньою вона утворює галузь практичного пізнання (на відміну від пізнання умоглядно-теоретичного, з одного боку, і творчо-виробничого, з іншого). Згодом стоїки розподілили філософію на три основні галузі: логіку, фізику (пізніше метафізику) та Е.; традиція такого розподілу закріпилась у європейській філософській культурі. Кант поєднав підходи Аристотеля та стоїків, пов'язавши практичний розум як основу моральності з ідеєю свободи у її протиставленні світові природних закономірностей. Нове посилення інтересу до осмислення Е. в контексті практичної філософії — у взаємозв'язку з економікою, політикою, філософією права — спостерігаємо в кін. XX ст., зокрема, на базі трансцендентальної прагматики (Апель, Габермас та ін.). Водночас упродовж усієї історії Е. істотним був зв'язок з філософською антропологією. Іноді Е. поставала як прямий висновок з останньої (Г'юм, франц. просвітники), інколи — як її складова частина, що впливає на характер цілого (Фоєрбах, Гелен, Фромм), в інших випадках — як перенесення її істотної проблематики у сферу практичного самовизначення суб'єкта (К'єркегор та ін.). Структура етичного знання визначається наявністю в ньому таких основних підрозділів: а) описова, або дескриптивна, Е., що опікується дослідженням реальних феноменів моральності в їхньому історичному, соціальному, етнічному та іншому контекстах; б) нормативна Е., яка концептуалізує нормативно-ціннісний підхід до моральності, досліджує проблеми регуляції поведінки, кодифікує й систематизує приписи моралі; в) власне філософсько-методологічна теорія моралі, яку в XX ст. іноді визначають як метаетику (переважно стосовно тих її розділів, що пов'язані з аналізом мови моралі, дослідженням значення моральних термінів і суджень). Розрізняють також загальну і прикладну Е. (зокрема, професійну); макроетику, що обіймає норми і принципи, здатні до універсалізації, й Е. локальних спільнот (зокрема, етноетику), яка являє собою концептуалізацію відповідних партикулярних систем субстанційної моральності. Напрями в Е. визначаються як за характером осмислення основних етичних проблем, так і за способом обґрунтування моралі загалом. За першим критерієм в Е. вичленовуються такі напрями, як евдемонізм, що кладе в основу осмислення моральних явищ принцип щастя; гедонізм, який подібним чином спирається на принцип насолоди; утилітаризм, що виходить з ідеї корисності; перфекціонізм, що утверджує досконалість як вищий критерій моральних цінностей та ін. Деонтологія етична висуває на передній план модальність належного, тоді як аксіологія розглядає моральні проблеми у перспективі цінностей тощо. За способом обґрунтування моралі виділяють теологічну Е., що базується на авторитеті Св. письма; автономну Е., що прагне обґрунтувати мораль, виходячи з її власних даних; соціально-апробативну Е. (Дюркгейм, Леві-Брюльта ін.), яка виводить свідомість обов'язку з суспільних очікувань і вимог; екзистенційну; феноменологічну; психоаналітичну; комунікативно-дискурсивну Е. та ін. Проблемно-тематичний спектр етичної думки охоплює: а) проблеми власне моралі як певної нормативно-ціннісної системи; б) проблеми моральності як галузі практичних стосунків, звичаїв, вчинків; в) проблеми смисложиттєвого пошуку і внутрішнього самовизначення людини. Конкретна тематика філософської Е. зазнає істотних змін в історичному процесі. Так, в античній Е. головна увага приділялася етичним чеснотам і шляхам морального вдосконалення людського індивіда; в релігійній культурі Середньовіччя на передній план виступають проблеми внутрішнього душевного життя людини, свободи волі і Божественної предестинації, вибору між добром і злом. В епоху Ренесансу утверджується Е. й ідеологія гуманізму, яка відводить особистості вищий щабель в ієрархії цінностей, висуває ідеал її всебічного і гармонійного розвитку, водночас засвідчуючи амбівалентність і драматизм суто індивідуального самоствердження. Доба Реформації і Новий час формують етичні підвалини активної людської діяльності, зокрема у господарсько-виробничій сфері; актуалізуються проблеми етичного осмислення суспільного життя й відносин. Е. XX ст. усвідомлює засади і проблематику інтерсуб'єктивності, утверджує принципову цінність життя як такого і разом з тим кожної людської індивідуальності в її наявному бутті, обстоює свободу і права людини С. учасні умови порушують низку гострих етичних проблем. Зростання технологічного потенціалу людства вимагає дієвого етичного осмислення всієї сукупності стосунків людини із світом Ф. ормується екологічна Е. Трансформаційні процеси у посттоталітарних країнах породжують потребу в новому осмисленні взаємин Е. й політики, зорієнтованому на відкрите демократичне суспільство. Розвиток науки, техніки і культури започатковує нові проблеми також у конкретних галузях прикладної Е., як-от педагогічна, наукова, підприємницька, лікарська Е., веде до появи нових етичних дисциплін (див. біоетика).

В. Малахов

Джерело: Філософський енциклопедичний словник на Slovnyk.me

Значення в інших словниках

  1. етика — е́тика (лат. ethica, від грец. ήθος – . звичай) 1. Наука, що вивчає мораль. 2. Норми поведінки, сукупність моральних правил певної соціальної групи. Словник іншомовних слів Мельничука
  2. етика — Мораль, моральність Словник чужослів Павло Штепа
  3. етика — Е́ТИКА, и, ж. 1. Наука про мораль, її походження, розвиток і роль у суспільному та особистому житті людей. Франко обстоює відокремлення етики від релігії (Вісник АН, 4, 1949, 46). Словник української мови в 11 томах
  4. етика — Е́тика, -ки, -ці Правописний словник Голоскевича (1929 р.)
  5. етика — Наука про мораль; (норми поведінки) добропристойність, доброчесність, доброзвичайність, правила пристойности, умовності спілкування. Словник синонімів Караванського
  6. етика — -и, ж. 1》 Наука про мораль, її походження, розвиток і роль у суспільному та особистому житті людей. 2》 Норми поведінки, сукупність моральних правил якого-небудь класу, суспільної організації, професії і т. ін. Великий тлумачний словник сучасної мови
  7. етика — рос. этика (латин. ethica, грец. ethika, від ethos — звичай) — 1. Наука, яка вивчає мораль. 2. Норми поведінки, сукупність загальноприйнятих моральних правил, вимоги, які людина ставить перед собою або яких вимагає суспільство у певному середовищі... Eкономічна енциклопедія
  8. етика — МОРА́ЛЬ (система норм і принципів поведінки людей у ставленні один до одного та до суспільства); Е́ТИКА (сукупність моральних правил). Людина живе в суспільстві і не може бути не залежною від нього, від його моралі (В. Словник синонімів української мови
  9. етика — [етиека] -кие, д. і м. -иец'і Орфоепічний словник української мови
  10. етика — е́тика іменник жіночого роду Орфографічний словник української мови
  11. етика — Філософська дисципліна, яка визначається як: 1. сукупність оцінок і моральних норм, прийнятих у певній епосі та спільноті чи конкретна їх система, тобто моральність;... Універсальний словник-енциклопедія
  12. етика — ЕТИКЕТ – ЕТИЧНІСТЬ ЕТИКА – ЕТИКЕТ – ЕТИЧНІСТЬ Етика. Наука про мораль; норми поведінки, сукупність моральних правил якогось класу, суспільної організації, професії тощо: лікарська етика. Етикет, -у. Літературне слововживання