негативна діалектика

НЕГАТИВНА ДІАЛЕКТИКА — різновид діалектики, в якій перебільшується заперечення, несумісність протилежностей, мінливості понять і явищ. Найстаріша її форма — релятивізм Кратила. До Н.д. відноситься і діалектика елеатів, особливо апорії Зенона Елейського. За визначенням Аристотеля, апорема (положення, в якому викладається зміст а) є діалектичний умовивід до протиріччя: кінцева мета — не розв'язання, а розкриття суперечності і негативний висновок щодо порушеного питання. Формою Н.д. був скептицизм, як античний, так і Нового часу: основний його мотив — доведення відносності будь-якого знання — чуттєвого і розумового. В Новий час помітною концепцією Н.д. було вчення Канта про антиномії, екзистенціальна діалектика К'єркегора, соціальна діалектика Маркса. Проте в цілому діалектика від Античності до класичної філософії була позитивною, про що засвідчують імена Геракліта, Сократа, Платона, неоплатоніків, Бруно, Ку ганського, Фіхте, Шеллінга, Гегеля та ін. Самі напружені опозиції, протилежності вони розглядають як такі, що знаходяться в єдності, узгодженні, гармонії. Та й сама гармонія — і взагалі, і як феномен мистецтва — визначалася як єдність протилежностей Я. кісний поворот відбувається в XX ст., коли діалектика істотно змінила свій зміст. Класичною і домінуючою її формою була діалектика позитивна. Всупереч цьому для XX ст. характерна діалектика критична, трагічна, екзистенціальна. Ці різновиди діалектики відбивали досвід критичної опозиції щодо класичної її моделі, який, у свою чергу, склався на підставі трагічного характеру епохи, безмежних страждань людей від світових воєн, соціалістичних експериментів і т. ін. Н.д. виникає як особливий напрям філософської думки в межах критичної теорії суспільства Франкфуртської школи (Горкгаймер, Адорно, Маркузе). Н.д. мислиться як тотальна критика всієї європейської культури, тоталітаризму, насильства над природою людини, як радикальна зміна діалектики з урахуванням досвіду XX ст. Адорно ("Негативна діалектика", 1960) виходить з принципового антагонізму між суспільною уніфікацією індивіда і його природною унікальністю, нетотожністю. Соціальність — це сфера оречевлення і відчуження, насильницьке прирівнювання, ототожнення людей. Основне завдання — вивільнити природу взагалі і природу людини від насильства. Маркузе ("Одномірна людина", 1964) стоїть на аналогічній позиції. Наукове знання не містить понять, які б несли в собі дух протесту і заперечення, оцінки, яка засуджує існуючий лад. На противагу цьому діалектичне мислення завжди залишається негативним тою мірою, якою воно містить судження і засудження дійсності. До Н.д. належить і концепція Сартра ("Буття і ніщо", 1943, "Критика діалектичного розуму", 1960). Предмет його роздумів — людина та її буття-в-світі. За Сартром, буття і ніщо — не дві логічні категорії, а дві сторони людської реальності. На відміну від гегелівської діалектики понять, у Сартра — діалектика самого існування (екзистенційна діалектика буття-в-собі (реального буття) і буття-для-себе (свідомості). У Сартра на першому плані аналізу людського існування — асиметрія, суперечність, конфлікт. Безконфліктне об'єднання людей неможливе. В окремій людині ця розколина постає у вигляді внутрішньої суперечності між фактичністю і трансценденцією. Як і Адорно, Сартр вважає ілюзорним будь-яке примирення протилежностей. В "Критиці діалектичного розуму" він розрізняє догматичну і критичну діалектику. В історичному процесі він вбачає колізію між інертною соціальністю і свободною діяльністю людини. Діалектика відноситься лише до другої, її виток — "індивідуальні практики" С. артр розкрив повною мірою роль насильства й антагоністичних суперечностей в історії.

М. Булатов