Італійська література

Італі́йська література

• Італійська література

- л-ра італ. народу. Ранній фольклор в Італії не зберігся. Італ. середньовічна л-ра (6 — 12 ст.) розвивалася лат. мовою; були це гол. чин. церк. й дидактичні твори (реліг. гімни, хроніки, легенди). Особливістю італ. середньовічної л-ри є відсутність, нар. епічної творчості, що пояснюється, зокрема, наявністю розвиненої культур. і літ. традиції античності. Перші літ. твори на італ. діалектах належать до 12 — поч. 13 ст. У цей час виникає реліг. (видатним представником був Якопоне да Тоді) і світська поезія (на її розвиток великий вплив мали Прованс, лірика трубадурів і франц. рицарський роман). Почала розвиватися й проза (анонімна зб. новел "Новеліно" на тоскан. діалекті, 13 ст.). Світська лірика, зокрема рицарська, проникаючи в міста, трансформується в іншому сусп.-культур. середовищі; так, у 13 — 14 ст. виникає поетич. школа "дольче стиль нуово" (Г. Гвініцеллі, Г. Кавальканті, Чіно да Пістойя, Дж. Фрескобальді та ін.). В її річищі виринула могутня постать Данте Аліг'єрі, творчість якого є підсумком культури середньовіччя і прологом до культури нового часу, найвидатнішим явищем італ. і європ. Передвідродження.

В Італії культура Відродження склалася найраніше і розвинулася найяскравіше. Зачинателями л-ри Відродження виступили Ф. Петрарка і Дж. Боккаччо. Як і в ін. країнах, ця л-ра в Італії була двомовною, причому в 15 ст. вона розвивалася переважно латиною, а в 16 ст. — італ. мовою. В 15 ст. великого поширення набула неолат. поезія гуманістів, яка орієнтувалася на давньорим. форми і зразки. Її найвидатніші представники — Дж. Понтано, М. Марулло, А. Поліціано. Значного розвитку досягла також гуманістична лат. проза, своїм змістом далеко виходячи за межі худож. л-ри, виступаючи виразником різних аспектів нової, ренесансної культури (Дж. Ф. П. Браччоліні, Л. Валла, Еней Сільвій, М. Фічіно, Піко делла Мірандола), В кін. 15 — 1-й третині 16 ст. розквітає ренесансна поезія нац. мовою. Важливим її осередком став гурток Лоренцо Медічі, правителя Флоренції. Характерна її прикмета — орієнтація вже не тільки на античні, а й на середньовічні джерела й зразки.

Переважно на середньовічній фольклор. основі створюється епічна поезія в двох її осн. різновидах — комічно-пародійному (поема "Морганте" Л. Пульчі, 1480) і героїко-галантному (започаткований поемою "Закоханий Орландо" М. Боярдо, але найяскравіше явище — поема "Несамовитий Орландо" Л. Аріосто, 1516). В італ. лірич. поезії 16 ст. дуже популярним був петраркізм, який дедалі більше формалізував поетич. стиль Ф. Петрарки. Пасторальний роман Я. Саннадзаро справив вплив на розвиток європ. пасторалі 16 — 17 ст. В ренесансній гуманістич. прозі 16 ст. продовжували розвиватися жанри біографії, послання, діалогу, трактату тощо; водночас великого поширення набуває жанр реалістич. новели, класичні зразки якої подав у "Декамероні" Дж. Боккаччо. Інші відомі новелісти — Мазуччо Салернітанець (15 ст.), Дж. Чінтіо, А. Фіренцуола і М. Банделло (16 ст.).

Італійська ренесансна драматургія зародилася на рубежі 15 — 16 ст. у вигляді вченогуманіст. драми, яка наслідувала античні (давньорим.) зразки. Значну роль у розвитку комедії відіграв Л. Аріосто, але найвище досягнення у цьому жанрі — "Мандрагора" Н. Макіавеллі. Однак драматургія ренесансної Італії не переросла у велике нац. мист-во. В 30 — 40-х pp. 16 ст. почалася криза італ. гуманізму й культури Відродження, яка з часом поглиблювалася.

Ренесансні традиції ще жили у 2-й половині 16 ст., але провідною течією стає маньєризм — явище перехідного типу, що утверджується в І. л. в кін. 16 — на поч. 17 ст. Найвидатніший письменник цього перехідного (від Ренесансу до барокко) періоду — Т. Тассо. І. л. барокко розвивалася в умовах дедалі глибшого екон. й культур. спаду, і це відчутно позначилося на її змісті й характері. Найпомітніший її представник — Дж. Маріно; його творчість породила течію марінізму, яка у 17 ст. поширилася в Італії та за її межами. До неї належали італ. поети К. Акілліні, Д. Л. Семпроніо, Дж. Лубрано та ін. Їм протистояли антимаріністи, серед яких вирізняється постать Г. К'ябрери. Велику роль в утвердженні класицистичних тенденцій відіграла Аркадія (поетична академія, що виникла 1690 в Римі). Серед прози італ. барокко виділяється зб. новел "Пентамерон, або Казка про казки" Дж. Базіле, написана на фольклор. основі. Окреме місце в тогочас. італ. прозі належить Т. Кампанеллі, автору соціальної утопії "Місто сонця" (1602). Значне піднесення л-ри, активізація в ній різних течій і тенденцій спостерігаються в 2-й пол. 18 ст. В цей період на зміну класицизму Аркадії, що мав придворно-аристокр. характер, приходить просвітит. класицизм, якому властиві демокр. тенденції та орієнтації. Водночас в 1. л. виявляються тенденції просвітит. реалізму, найвиразніше в творах основоположника нац. комедії К. Гольдоні. Традиції нар. театру масок і преромантичні віяння позначились на п'єсах-казках (ф'ябах) К. Гоцці. Наприкінці 18 ст. в І. л. з'являється революц. класицизм, який знаходить яскраве вираження в трагедіях В. Альф'єрі. Просвітительський сатир.-викривальний характер має творчість Дж. Паріні. В кін. 18 — на поч. 19 ст. в Італії під впливом Великої франц. революції 1789 — 94 посилюється нац.-визв. рух Рисорджименто (за визволення з-під австр. гніту і возз'єднання країни), боротьба за нац. відродження й бурж.-демокр. перетворення. Водночас відбувається зміна літ. епох, утвердження романтизму як провідного худож. напряму. Своєрідна риса І. л. цього періоду — поєднання і взаємодія революц. класицизму й романтизму, зокрема, у творчості У. Фосколо. Інтенсивне формування італ. романтизму відбувається 1815 — 30, його особливість — тісний зв'язок з нац.-визв. рухом (С. Пелліко, Дж. Берше, Г. Росетті та ін.). До найзначніших явищ італ. романтизму належать проза й драматургія А. Мандзоні" та поезія Дж. Леопарді. Романтизм виявився також у патріотич. поезії (Г. Мамелі, І. Ньєво, А. Поеріо та ін.), істор. романі (Ф. Гверацці, Ч. Канту, Р. Джованьйолі) і драматургії (Д. Нікколіні, П. Феррарі та ін.). Разом з тим в І. л. 2-ї пол. 19 ст. помітні класицистичні й реалістичні тенденції, зокрема в творчості Дж. Кардуччі.

Нова епоха в історії І. л. настає в ост. третині 19 — на поч. 20 ст.: ускладнюється літ. процес, з'являються різнорідні течії, загострюється ідейна боротьба. В умовах об'єднаної Італії провідним літ. напрямом став веризм, який ставив своїм завданням правдиве відображення дійсності. Найвідоміші його представники — Дж. Верга (основоположник), Л. Капуана, Г. Деледда, М. Серао, Д. Чамполі та ін. Близькими до веристів були письменник-соціаліст Е. Де Амічіс, а також поети А. Негрі й Д. Чена. Окреме місце в І. л. посіла творчість Л. Піранделло, сповнена соціального і гуманіст. змісту. В цей час в І. л. з'являються декадент. течії (див. Декадентство), породжені кризою бурж. суспільства та його культури. Декадансом позначена творчість Г. Д'Аннунціо. Напередодні 1-ї світової війни в Італії виник футуризм; у творчості деяких його представників, зокрема Ф. Марінетті, виразно виявилася дегуманізованість бурж. культури.

В новітній період розвитку І. л. триває дальше розмежування худож. напрямів, загострення ідейно-естетич. боротьби. Значного поширення набувають модерністські й авангардистські течії. Ліве крило італ. інтелігенції на чолі з керівником ІКП А. Грамші і публіцистом П. Гобетті боролось за демокр. культуру й л-ру. Тяжкого удару прогрес. л-рі завдало встановлення в Італії фашист. диктатури (1922). В країні насаджувалася помпезна й фальшива офіціозна л-ра, підпорядкована пропаганді фашист. "ідеалів". Та навіть за цих умов в І. л. з'являються твори реалістич. змісту й спрямованості (драматургія Р. Вівіані, романи й повісті А. Палаццескі, А. Моравіа, Е. Вітторіні та ін.). В роки диктатури багато письменників покинуло країну, працювало в еміграції (Дж. Джерманетто, А. Кароті, А. Уголіні та ін.). Характерним породженням І. л. періоду фашист. диктатури є герметизм (Д. Унгаретті, Е. Монтале, С. Квазімодо та ін.) з його суб'єктивізмом, ускладненістю і "зашифрованістю" поетич. мови, що об'єктивно відбивало протест проти тоталітаризму.

У повоєнний період провідним напрямом в І. л. став неореалізм, У його становленні велику роль відіграли Е. Вітторіні, В. Пратоліні, Л. Біджаретті, К. Кассола, І. Кальвіно. Неореалісти правдиво, з демокр. позицій відображали Рух Опору й повоєнну італ. дійсність (Ф. Йовіне, К. Леві, Е. Де Філіппо та ін.). Реаліст. традицію розвивали А. Моравіа, Ч. Павезе, Г. Пйовене. На основі нар. традицій поет і казкар Дж. Родарі створив нову л-ру для дітей. В І. л. 50 — 60-х pp. піднімається хвиля неоавангардизму. Осн. напрями сучас. І. л. — реалізм у розмаїтті форм та худож.-стильових течій і авангардизм. Письменники звертаються до актуальних проблем сусп. й політ. життя, відображають процеси відчуження людини й дегуманізації життя (проза Л. Шаши, Г. Парізе, Л. Малерба та ін.). Великий резонанс в Італії і за її межами викликав соціально-психол. роман "Історія" Е. Моранте (1974). Помітних успіхів в І. л. останніх десятиліть досягла філос.-інтелектуальна проза (П. Вольпоні, І. Кальвіно, У. Еко).

Італо-укр. літ. зв'язки мають давню традицію і беруть початок з доби Відродження. В той час італ. культура мала великий вплив на культур. і літ. розвиток ін. європ. країн, певною мірою й України. Враження від перебування на Україні в кін. 15 — на поч. 16 ст. відомих італ. гуманістів Помпоніо Лето, Ф. Буонакорсі-Каллімаха, Ч. Кальканіні відбито в їхніх творах. У 15 — 16 ст. досить широко практикувалося навчання укр. молоді в італ. ун-тах. Тут відбувалося становлення укр. латиномовного письменника С. Оріховського. В наступні століття на Україну проникає італ. ренесансна л-ра, зокрема твори Ф. Петрарки й Дж. Боккаччо. Їх згадують, на них посилаються укр. письменники-полемісти Клірик Острозький, Мелетій Смотрицький, Захарія Копистенський. В І. л. й історіографії знайшли відображення події укр. історії, зокрема боротьба з тур.-татар. нападами і визв. війна укр. народу 1648 — 54 (П'єтро делла Валле, М. Бізаччіоні, Л. Крассо та ін.). На курсах поетики Київської академії позначились італ. літ.-теор. традиції пізнього Відродження й барокко (поетики А. Віди, Ч. Скалігеро та ін.). В кін. 17 чи на поч. 18 ст. з'являються перший укр. віршований переказ новели дев'ятої четвертого дня "Декамерона" Дж. Боккаччо, здійснений з віршованої переробки польс. мовою, і переклад поеми "Визволений Єрусалим" Т. Тассо, зроблений з польс. перекладу П. Кохановського. У 18 ст. італоукр. взаємини слабшають, а в 1-й пол. 19 ст. стають спорадичними. Обопільне їх пожвавлення спостерігається в ост. третині 19 ст. В Італії перші згадки про Т. Шевченка вміщено в турін. газ. "Il Corriere mercantile" ("Торговельний вісник", 1849, 26 лютого). Інформацію про укр. л-ру італ. громадськість уперше здобула зі статті "Український літературний рух у Росії і в Галичині (1798 — 1872)" М. Драгоманова у флорент. журн. "Rivista Europea" ("Європейський огляд", 1873, лютий — березень). У кін. 19 ст. розпочинається вивчення укр. л-ри (А. Де Губернатіс, Д. Чамполі), з'являються перші переклади віршів Т. Шевченка (П. Паволіні, Ч. Меано).

З 30-х pp. 20 ст. в Італії активізується вивчення укр. л-ри (В. Джусті, Е. Ло Гатто, Л. Майнарді, А. Кроніа та ін.). Однак переклади з'являються епізодично (напр., зб. оповідань укр. письменників "Чотири шаблі" — в 40-х pp.). 1942 окр. кн. у прозовому перекл. М. Липовецької вийшло "Вибране" Т. Шевченка. Значним явищем стала зб. перекладів поезій Т. Шевченка (1987), здійснених М. Грассо.

На Україні освоєння багатств І. л. відбувається значно ширше. З кін. 19 ст. І. л. представлена на Україні численними публікаціями в періодиці, а на поч. 20 ст. — низкою видань (Данте, Дж. Кардуччі, Дж. Леопарді, Е. Де Амічіс, Г. Д'Аннунціо, у 20 — 30-і pp. А. Негрі, Дж. Боккаччо, Р. Джованьйолі, Ч. Меано та ін.) у перекл. І. Франка, П. Грабовського, Лесі Українки, В. Самійленка, Н. Кибальчич, П. Карманського тощо. Після певного спаду з кін. 30-х pp. у 50 — 80-х pp. інтерес до І. л. посилюється. 1956 вийшла перша частина ("Пекло") поеми "Божественна комедія" Данте у перекладі М. Рильського і П. Карманського, повністю її переклав Є. Дроб'язко (вид. 1976). 1958 опубл. зб. "З італійської сучасної поезії", 1965 — зб. "Vita nova" ("Нове життя") Данте, 1975 — зб. "Мікеланджело". Визначне явище укр. перекладної л-ри — "Декамерон" Дж. Боккаччо в перекл. М. Лукаша (вид. 1964). Окр. виданнями вийшли також твори Т. Кампанелли, Дж. Леопарді, А. Мандзоні, К. Гольдоні, Дж. Т. Лампедузи, Е. Вітторіні, Н. Пйовене, М. Вентурі, А. Моравіа, Дж. Родарі, Ч. Павезе, A. Палаццескі та ін. Вірші італ. поетів надр. у збірках "Співець" (К., 1972), "Світанок" (К., 1978), "Передчуття" (К., 1979), "Поклик" (К., 1984). Чимало творів італ. письменників уміщено в періодиці, зокрема у "Всесвіті" — добірки "Сучасна італійська новела" (1964, № 3), "Сучасна поезія Італії" (1983, № 5), "Антологія сіцілійської поезії" (1987, № 6); велика поетична добірка — в газ. "Літературна Україна" (1967, 12 травня). Видано збірки "Італійські народні казки" (К., 1986), "Італійські прислів'я та приказки" (К., 1987). Серед перекладачів І. л. — Л. Пахаревський та П. Майорський, М. Зеров, М. Хмарка, Ірина Стешенко, М. Бажан, Г. Кочур, Д. Павличко, Д. Паламарчук, А. Перепадя, П. Соколовський, B. Шовкун, О. Мокровольський, Ю. Покальчук, І. Труш, Ю. Педан, І. Корунець, М. Литвинець, C. Гординський, І. Качуровський, О. Поманська та ін.

Починаючи з 19 ст., італійська тема присутня у багатьох творах укр. л-ри (Ю. Федькович, Леся Українка, М. Коцюбинський, Н. Кибальчич, Б. Грінченко, О. Олесь, П. Карманський, М. Бажан, Л. Костенко, І. Драч, Б. Олійник, О. Пахльовська та ін.). І. л. досліджували І. Франко, Леся Українка, В. Лесевич, Я. Гординський, В. Державин, О. Білецький, О. Маслова, В. Вер, І. Корунець, Д. Наливайко, І. Качуровський, М. Литвинець, А. Іллічевський, О. Пахльовська та ін. 1989 в Неаполі відбулася міжнар. конференція дослідників укр. л-ри, мови і культури "Історія культури України: проблеми і перспективи", під час якої створено Міжнародну асоціацію україністів (МАУ), одним з віце-президентів якої обрано Р. Піккіо.

■ Літ.: Гаспари А. История итальянской литературы, т. 1 — 2. М., 1895 — 97; Дживелегов А. К. Очерки итальянского Возрождения. М., 1929; Гординський Я. Україна й Італія. Огляд взаємин до 1914 року. В кн.: Збірник заходознавства, в. 2. Х. — К., 1930; Потапова З. М. Неореализм в итальянской литературе. М., 1961; Дживелегов А. К. Итальянская народная комедия. М., 1962; Де Санктис Ф. История итальянской литературы, т. 1 — 2. М., 1963 — 64; Реизов Б. Г. Итальянская литература XVIII века. Л., 1966; Голенищев-Кутузов И. Н. Средневековая латинская литература Италии. М., 1972; Кин Ц. И. Итальянские светотени. М., 1975; Потапова З. М. Итальянский роман сегодня. М., 1977; Проблемы литературного развития Италии второй половины XIX — начала XX века. М., 1982; Наливайко Д. С. Проблеми реалізму в сучасній італійській літературі. В кн.: Контрасти, в. 2. К., 1983; Пахльовська О. Є.-Я. Еволюція італійсько-українських літературних зв'язків у XIX — XX ст. В кн.: Українська література в загальнослов'янському і світовому літературному контексті, т. 3. К., 1988; Пахльовська О. Є.-Я. Українсько-італійські літературні зв'язки XV — XX ст. К., 1990.

Д. С. Наливайко.