ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ Павло Архипович

ЗАГРЕБЕ́ЛЬНИЙ Павло Архипович

• ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ Павло Архипович

(25.VIII 1924, с. Солошине, тепер Кобеляцького р-ну Полтав. обл.)

укр. рад. письменник. Член КПРС з 1960. Учасник Великої Вітчизн. війни. Закінчив 1951 Дніпроп. ун-т. Працював у пресі, 1961 — 63 — гол. ред. газ. "Літературна Україна". У 1979 — 86 був першим секретарем правління СПУ. На XXVI — XXVII з'їздах Компартії України обирався членом ЦК. Депутат Верх. Ради СРСР 10 — 11-го скликань. Депутат Верх. Ради УРСР 9-го скликання. Друкується з 1949. Перша книжка — зб. "Каховські оповідання" (1953, у співавт. з Ю. Пономаренком). Після новелістичних книжок "Степові квіти" (1955), "Учитель" (1957), повістей "Марево", "Там, де співають жайворонки" (обидві — 1956), "Долина довгих снів" (1957) публікує повість "Дума про невмирущого" (1957), зб. "Новели морського узбережжя" (1958), які привернули увагу критики і вирізнили автора як своєрідного прозаїка. У новелах З. — прагнення до життєвої конкретності, виявлення в звичайному значного і поетичного, критична спрямованість щодо негативних явищ, вільна розповідна манера. В центрі повісті "Дума про невмирущого" (підзаголовок — "Історія недокінченого життя") — воїнський і людський подвиг сімнадцятилітнього червоноармійця, який загинув у гітлерівському концтаборі, але не скорився. Романи "Європа 45" (1959) і "Європа. Захід" (1961) є спробою створити пригод.-політ. дилогію про боротьбу антифашист. інтерзагону і налагодження повоєн. життя в Німеччині. У романах "Шепіт" (1966) і "Добрий диявол" (1967), присвячених прикордонникам, З. розвиває пригод. лінію, поєднуючи гостросюжетність з психологічністю. У романі "Спека" (1960), вдавшись до невимушеної розповіді, жвавих, часто гумористично забарвлених діалогів, переконливо зобразив сталеварів, їхні виробничі клопоти, особисте життя. Тут культові вождя і уявленням про людину-гвинтика протиставлено людину-особу, індивідуальність. Помітним здобутком письменника, як і укр. прози 60-х pp., став аналітично-проблемний роман "День для прийдешнього" (1963). Людська особистість, її соціальна активність, морально-духовна основа, виступ проти пристосуванства і споживацтва, боязні власної думки, механічної виконавської психології — осн. коло питань, охоплюваних у творі. Достоїнства роману: гострий життєвий конфлікт, цікавий герой (водій і заочник архітектурного ін-ту Пушкар), ряд влучно спостережених і дошкульно змальованих негативних персонажів (Кукулик, Кошарний), ориг. тричастинна композиція ("Ранок", "День", "Вечір"), інформаційна насиченість розповіді, наскрізна іронія. Виявлені в "Спеці" та "Дні для прийдешнього" інтерес до зображення робітничого життя, а також худож.-стильові особливості знайшли своєрідне продовження в романах "З погляду вічності" (1970), "Переходимо до любові" (1971) та "Намилена трава" (1974; політ. репортаж в листах), об'єднаних образом гол. героя — молодого трубопрокатника Дмитра Череди. У романі "Диво" (1968) З. вперше звернувся до історії. В творі три паралельні сюжетні лінії — власне історична, воєнна і сучасна. Наскрізний образ — Софія Київська — диво, мистецький витвір, що належить водночас і 11, і 20 століттям. Роман відзначається пластичністю, реалістичною багатотональністю картин і характерів, цілісністю худож.-філос. концепції, втіленої передусім у постатях зодчого Сивоока, князя Ярослава, наших сучасників — батька й сина Отав. У ньому порушено проблеми народу й його ролі у творенні історії та культури, тлінного й нетлінного, влади і мистецтва, таланту і посередності тощо. Художнє заглиблення З. в історію засвідчують романи "Первоміст" (1972) і "Смерть у Києві" (1973; за обидва — Держ. премія УРСР ім. Т. Г. Шевченка, 1974), "Євпраксія" (1975), "Роксолана" (1980), "Я, Богдан (Сповідь у славі)" (1983). В цих творах постають непересічні, із складною долею істор. особи, яких автор подає у власному трактуванні, переглядаючи оцінки літописців та істориків, образи з легенд і міфів. Романи "Євпраксія", "Роксолана", а особливо "Я, Богдан", мають переважно аналітичну, монологічну структуру, полемічний, виразно суб'єктивний стиль, але відчутна в них і епічна масштабність, широта. У романі "Я, Богдан" їх зумовлює сам предмет зображення — нац.-визв. війна укр. народу на чолі з Б. Хмельницьким, якого показано у злетах і оманах, драмах і суперечностях (твір написано від імені самого героя, що оглядає свій шлях до і після смерті — "у славі").

Органічне поєднання внутр. і зовн. планів, панорамність й інтимність, переплетення різних часових і просторових площин вирізняють написаний на матеріалі сучасності роман "Розгін" (1976; Держ. премія СРСР, 1980). Гол. герой роману кібернетик академік Карналь — людина діяльна, різнобічна, наділена високою духовністю. Його антипод — Кучмієнко; різко окреслюючи цей тип, автор зачіпає важливу проблему живучості кар'єристів і пристосуванців у нашому суспільстві. Низку сатир.-узагальнених, прозивних типів З. виводить у романі "Левине серце" (1978), написаному на фольклорно-химерних засадах, принципах худож. умовності, пародіювання У ньому автор порушив чимало гострих соціально-етич. проблем сьогодення (окозамилювання, безпам'ятство, бюрократизм тощо) Продовженням "Левиного серця" став роман "Вигнання з раю" (1985). У ньому, а також у романі "Південний комфорт" (вперше опубл. у журн. "Вітчизна", 1984, № 1 — 2) письменник виступив проти негативних явищ, з якими суспільство повело активну боротьбу вже після XXVII з'їзду КПРС. У повісті "В-ван" (1988) постійну для себе тему сліпого, механічного виконавства З. розглядає на воєн, матеріалі, історії життя конкретного втілювача репресивних заходів. Зб. "Неймовірні оповідання" (1987) також засвідчила прагнення З. до новизни проблематики і форми, гострокрит. мислення.

Письменник звертається до жанрів драматургії, створив п'єси "Хто за? Хто проти?" (1967, за романом "День для прийдешнього"), "І земля скакала мені навстріч" (1976, за романом "З погляду вічності"), "Межі спокою" (1982, за романом "Розгін"), що йшли у багатьох театрах України. Вистави за "Євпраксією" здійснив Крим. рос. драм. театр, за "Роксоланою" — Терноп. укр. муз.-драм. театр. З. написав кілька сценаріїв, за якими на Київ. кіностудії ім. О. П. Довженка поставлено фільми: "Ракети не повинні злетіти" (1965), "Перевірено — мін немає" (1966), "Лаври" (1974), "Ярослав Мудрий" (1982), "Прискорення" (1984).

3. часто виступає з літературно-крит. та критико-публіцист. статтями ("Три краплі смутку", 1961; "Спроба автокоментаря", 1975; "Прочитайте тую славу", 1984, та ін.), пише передмови. Частина з них зібрана в зб. статей, ссе, літ. портретів "Неложними устами" (1981, сюди ввійшла і лірична повість-дослідження про П. Тичину "Кларнети ніжності").

Своєю творчістю З. стверджує самоцінність людської особистості; пристосуванству, ницості, посередності протиставляє талант, обдарованість, уміння добре робити свою справу. Прозі З. притаманні природні переходи від історії до сучасності, ідейна пристрасність, полемічна й публіцистична наснаженість, широке охоплення типів укр. нар. характеру, фантазія, оперта на культурні традиції, вдале використання засобів умовності, новаторський пошук форми, індивідуально-самобутній письменницький стиль. Твори З. широко перекладаються мовами народів СРСР, світу.

♦ Тв.: Загребельний П. Твори, т. 1 — 6. К., 1979 — 81; Я, Богдан (Сповідь у славі). К., 1983; Вигнання з раю. К., 1986; Південний комфорт. К., 1988; Роксолана. К., 1988; Рос. перекл. — Собрание сочинений, т. 1 — 5. М., 1986 — 87; Ключ от сейфа. М., 1987. Изгнание из рая. М., 1988; День шестой. М., 1988: Разгон. К., 1990.

■ Літ.: Сизоненко О. Мости літературної зрілості. К., 1974; Шаховський С. Романи Павла Загребельного. К., 1974; Дончик В. Істина — особистість. (Проза Павла Загребельного). К., 1984; Слабошпицький М. Історія сучасності й сучасність історії. В кн.: Слабошпицький М. Літературні профілі. К., 1984; Фащенко В. Павло Загребельний. К., 1984; Шпиталь А. Г. Історична проза Павла Загребельного. К., 1986.

В. Г. Дончик.