ЛІЧИЛКА

ЛІЧИ́ЛКА

• ЛІЧИЛКА

- жанр дит. фольклору, один із засобів розподілу ролей під час гри чи визначення порядку (послідовності) участі в ній. Неодмінною рисою Л. є перелік кола учасників персонально чи в ін. спосіб (по виставлених кулаках, покладених на коліно пальцях тощо). Виконуються у чіткому, карбованому ритмі, який не завжди збігається із звичайним читанням. Походження Л. пов'язане з давніми віруваннями і уявленнями людини, зокрема з вірою в числа, магію лічби. Чимало Л. не мають логічного змісту, сюжету. В їх основі — лічба у справжньому ("Раз, два, три — коника бери!") чи спотвореному звучанні числівникових форм (у т. ч. запозичених з ін. мов), численні асемантичні звукосполучення ("Екете, бекете, цукете, мекете"). Окр. твори мають фрагментарний деформований сюжет ("Еники-беники їли вареники") ; у деяких зберег. згадки про події далекого минулого та реалії, що давно зникли: князь, воєвода, цар ("Обре, обре, заховайся добре..."). Сюжетні Л., що є найпізнішим шаром жанру, лаконічні, з простим змістом ("Попіл, попіл, попільниця, а де твоя журавлиця?", "Тут циганка ворожила, кусень сала положила"). Форми і прийоми Л. активно використовуються в укр. дит. поезії (Г. Бойко, Н. Забіла, Т. Коломієць, В. Лучук та ін.). Напр.:

Раз, два — дерева,   Три, чотири — вийшли звірі,   П'ять, шість — пада лист.   Сім, вісім — птахи в лісі.   Дев'ять, десять — це сунички   Підвели червоні личка.

(Н. Забіла).

♦ Вид.: А де ж наша зозулиця? Укр. нар. лічилки. К., 1980; Лічилки. В кн.: Дит. фольклор. К., 1986.

Г. В. Довженок.