МІЦКЕВИЧ (Mickiewicz) Адам Бернард

МІЦКЕ́ВИЧ (Mickiewicz) Адам Бернард

• МІЦКЕВИЧ (Mickiewicz) Адам Бернард

[24.XII 1798, х. Заосся, побл. м. Новогрудка, тепер Грод. обл., Білорусь — 26.XI 1855, Константинополь; 1890 прах перевезено до Польщі й похов.. у Кракові (Вавель)]

- польс. поет, діяч нац.визв. руху. Навч. 1815 — 19 у Вілен. ун-ті, де був одним з організаторів таємних студ. т-в "філоматів" і "філаретів", що співчутливо ставилися до польс. нац.-визв. руху. 1819 — 23 вчителював у Ковно (Каунасі). Після суду над "філоматами" 1824 висланий з Литви, 1824 — 29 перебував у Росії, 1825 відвідав Київ, Стеблів, Єлизаветград, Одесу, Харків, подорожував по Криму. Зблизився з декабристами, літ. колами Москви, Петербурга, Харкова (О. Пушкін, П. Вяземський, П. Киреєвський, В. Жуковський, М. Надеждін, М. Максимович, П. Гулак-Артемовський). 1829 виїхав за кордон (відвідав Німеччину, Швейцарію, Італію), зустрічався з В. Ганкою, Й. Гете, Ф. Шлегелем, слухав лекції Г. Гегеля. Після марних спроб приєднатися до польс. повстання 1830 — 31 поет назавжди залишив батьківщину (майже весь час жив у Парижі). В 1839 — 40 викладав лат. л-ру в Лозан. академії, 1840 — 44 читав курс лекцій із слов'ян. л-р у Колеж де Франс (Париж); значну увагу приділяв укр. культурі й історії, захоплено висловлювався про мелодійність укр. мови. На поч. 40-х pp. під впливом містицизму на деякий час відійшов від сусп. життя. Події 1848 повернули поета до революц. діяльності. Створив у Римі польс. легіон, що боровся за свободу Італії. Редагував у Парижі газ. "La Tribune des peuples" ("Трибуна народів", 1849), виступав із статтями революц.демокр. характеру, виявляв інтерес до утопіч. соціалізму, пов'язував ідею визволення Польщі з успіхами загальноєвроп. революції. 1855 виїхав до Константинополя, щоб організувати польс. легіони (у т. ч. з укр. козаків) для боротьби за незалежність Польщі, помер там від холери. Ранні поезії М. — "Ода до молодості" (1820, опубл. без відома автора 1827), "Пісня філаретів" (1820), "Йоахіму Лелевелю" (1822), зб. "Балади й романси" (1822) — знаменували появу романтизму в польс. л-рі. Творчо синтезував світовий досвід романтизму, виступив реформатором польс. мови, стилю і жанрів поезії (ст. "Про романтичну поезію", 1822). Широко використовував у своїх творах фольклор (у т. ч. український — балади "Рибка", "Чати") як джерело нових тем й образів. У перейнятій нар. фантастикою і символікою драм. поемі "Дзяди" (ч. 2, 4, 1823; ч. З з додатком "Уривок", 1832), в якій відчутні автобіогр. мотиви, постають у фольклор. обрамленні важливі соціально-політ. й морально-етич. конфлікти доби. У цьому творі розкрито трагедію Польщі, показано жах кріпаччини, свавілля рос. самодержавства, зрадництво польс. аристократії, жертов. патріотизм молоді. В "Уривкові" М. оспівав свою дружбу з декабристами і О. Пушкіним, викрив антинар. суть царської чиновницько-бюрокр. машини як знаряддя поневолення народів. Ліро-епіч. поемою "Гражина" (1823), де з патріот. позицій трактується історія, М. започаткував жанр польс. "поетичної повісті". Патріот. тематику продовжив у поемі "Конрад Валленрод" (1828) — про траг. долю особистості, яка жертвує собою в ім'я свободи рідного народу. Написана в Росії, ця поема, разом з "Кримськими сонетами" (1826) та зб. "Поезії" (т. 1 — 2, 1829), побачила світ у Петербурзі. Найвидатнішим твором М. є поема "Пан Тадеуш, або Останній наїзд на Литві" (1834), яка справедливо вважається енциклопедією життя польс. народу 18 — поч. 19 ст. і відзначається розлогістю та яскравістю стилю, глибоким проникненням у духовну суть героїв, розкриттям центр. соціальних та етич. конфліктів доби. Творчість М. мала значний вплив на розвиток польс. і загальнослов'ян. худож. культури, стала помітним явищем у світ. л-рі. З 20-х pp. 19 ст. твори М. набули популярності в Україні. Його поезією захоплювалися члени Кирило-Мефодіївського братства. Під впливом худож.-публіцист. праці М. "Книга польського народу і польського пілігримства" (1833) був написаний один з програм. документів братства — "Книга буття українського народу". 1846 Т. Шевченко передав для М. у Париж через М. Савича рукопис своєї поеми "Кавказ". Окр. мотиви "Уривку" М. перегукуються з поемою "Сон" ("У всякого своя доля") Т. Шевченка. До образів М. укр. поет звертався в незакін. драмі "Невеста" ("Песня караульного у тюрьмы"). Творчість М. високо оцінювали П. Грабовський, Леся Українка (ст. "Заметки о новейшей польской литературе", 1902), М. Коцюбинський, В. Стефаник. І. Франко назвав М. "найбільшим поетом польської нації" (Повн. зібр. тв. К., 1983, т. 39, с. 256). Твори М. перекладали й переспівували П. Гулак-Артемовський, Л. Боровиковський, П. Куліш, М. Старицький, О. Навроцький, І. Франко, Леся Українка, П. Тичина, М. Бажан, А. Малишко, В. Сосюра, Л. Первомайський, М. Лукаш. Осн. частину творчої спадщини М. переклав М. Рильський (у т. ч. поему "Пан Тадеуш", що вважається кращим перекладом іноз. мовою). На тексти поезій М. писали музику Ф. Шопен, С. Монюшко, К. Шимановський, М. Глинка, М. Римський-Корсаков, П. Чайковський, М. Лисенко, Б. Лятошинський, Г. Майборода та ін. 1905 — 06 М. споруджено пам'ятник у Львові (скульптори М. Парашук, А. Попель).

♦ Тв.: Dzieta, т. 1 — 16. Warszawa, 1949 — 55; Укр. перекл. — Вибрані твори, т. 1 — 2. К., 1955; Кримські сонети. Сімферополь, 1983; Пан Тадеуш, або Останній наїзд на Литві. К., 1989; Рос. перекл. — Собрание сочинений, т. 1 — 5. М., 1948 — 54; Стихотворения. Поэмы. М., 1979.

■ Літ.: Рудницький М. Міцкевич українською мовою. "Радянський Львів", 1947, № 2 — 3; Рильський М. Про поезію Адама Міцкевича. К., 1955; Вервес Г. Д. Адам Міцкевич в українській літературі. К., 1955; Пачовський Т. І. Іван Франко — перекладач Міцкевича. В кн.: Іван Франко. Статті і матеріали, зб. 5. Львів, 1956; Живов М. Адам Мицкевич. М., 1956; Вервес Г. Д. Зустріч з Міцкевичем. К., 1968; Вервес Г. Д. Адам Міцкевич. К., 1979; Франко І. Адам Міцкевич. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 39. К., 1983; Богатырь Б. М. [та ін.]. Адам Мицкевич в русской печати. 1825 — 1855. Библиографические материалы. М. — Л., 1957; Ведіна В. П. Бібліографічний покажчик перекладів поезій Адама Міцкевича на українську мову (1827 — 1955). К., 1957.

Г. Д. Вервес.