есе

есе́

• есе

(франц. essai — спроба, начерк)

- жанр худож.-публіцистичної, наук.-популяризаторської творчості, характерний вільним, не обов'язково вичерпним, але виразно індивідуалізованим трактуванням теми. Появу Е. з європ. л-рах пов'язують з ім'ям М. Монтеня, який у своїх "Дослідах" ("Essai", 1580) так визначив їхню специфічність: "Я вільно викладаю свою думку про всі предмети, навіть ті, що виходять за межі мого розуміння і кругозору. Висловлюю її не задля того, щоб дати поняття про речі, а для того, щоб дати поняття про мої переконання". В різних л-рах Е. розвивалось неоднаково, інтенсифікуючись у різні періоди. Його поява у франц. л-рі знаменувала скасування класицистич. обмежень; у 18 — 19 ст. це один з провідних жанрів франц. журналістики. В Англії жанр Е. постав як заперечення скутості пуританської прозової творчості в 17 ст. У 19 ст. Е. продовжувало розвиватися в англ. та амер. л-рах. Видатні есеїсти 20 ст. — Б. Шоу, Г. К. Честертон, Дж. Голсуорсі, А. Франс, Р. Роллан, Г. і Т. Манни, Й. Бехер, Ж. П. Сартр, А. Моруа.

Характерні особливості Е. притаманні таким творам вітчизн. л-ри, як "Подорожі з Москви до Петербурга" О. Пушкіна, "З того берега" О. Герцена, "Щоденник письменника" Ф. Достоєвського, окремі елементи — в щоденнику Т. Шевченка. В укр. рад. літературі риси есеїстичного жанру і стилю властиві багатьом творам М. Рильського, Ю. Смолича, О. Гончара, Д. Павличка. Збірки статей, до яких увійшли й Е., видали П. Загребельний ("Неложними устами", 1981), І. Драч ("Духовний меч", 1983).

■ Літ.: Эпштейн М. Законы свободного жанра (Эссеистика и эссеизм в культуре Нового времени). "Вопросы литературы", 1987, № 7.

Г. М. Сивокінь.