естетика

есте́тика

• естетика

(від грец. αίσθητικός — почуттєвий, здатний відчувати)

- філос. наука, що вивчає ціннісне ставлення людини до навколишнього світу, способи перетворення дійсності за законами краси, природу мист-ва і особливості худож. творчості. Термін "естетика" запровадив у науковий обіг у серед. 18 ст. нім. філософ А. Г. Баумгартен. Тривалий час предмет Е. зводився до вивчення "філософії прекрасного", або "теорії мистецтва". Сучасний рівень розвитку Е. як науки характеризується такими тісно між собою пов'язаними проблемами: природа та особливості естетичних якостей об'єктивного світу в їх органічній єдності з оціночним ставленням людини до дійсності, характер естетичного сприймання, роль естетичної свідомості у перетворенні світу; закономірності худож. діяльності; мист-во, його генезис та осн. етапи розвитку; специфіка мист-ва порівняно з ін. формами сусп. свідомості; функції мист-ва та їх залежність від соціально-істор. умов; багатоманітність конкретних форм і результатів художньої діяльності людини (види, роди і жанри, напрями, методи й стилі мистецтва).

Основними категоріями Е. є прекрасне і потворне, високе (піднесене) і низьке, трагічне і комічне (див. Естетичні категорії). Зародки естетичних уявлень виникли ще в міфол. свідомості докласового суспільства, розвинулися в рабовласницькому суспільстві. Трактати й епічні твори стародавніх Китаю та Індії містять думки про красу і гармонію, єдність прекрасного і доброго, норми худож. досконалості творів мист-ва. Особливо високого рівня розробка естетичних ідей досягла в старод. Греції, зокрема в Сократа, Платона, Арістотеля. Тоді вже окреслилися два напрями в естетичній думці — матеріалістичний та ідеалістичний. Певний внесок у розвиток Е. зробили філософи Старод. Риму, Візантії, мислителі середньовіччя та епохи Відродження. Матеріалістичне витлумачення багатьох принципів Е. дали просвітителі 18 ст. (Д. Дідро, Г. Лессінг, Ф. Шіллер та ін.). Кроком уперед у розвитку світової естетичної думки стала естетика нім. ідеалізму (І. Кант, Г. Гегель, Ф. Шеллінг та ін.). Г. Гегель уперше виклав цілісну систему Е., застосувавши діалектичний та істор. принципи розгляду життєвих явищ. У "Лекціях з естетики" він дав глибоку характеристику осн. етапів розвитку мист-ва, розкрив органічний зв'язок змісту і форми мистецьких творів, з'ясував суть осн. категорій Е. В Росії найвагоміший внесок в естетичну думку зробили революц. демократи — В. Бєлінський, М. Чернишевський, М. Добролюбов, О. Герцен; на Україні — Т. Шевченко, І. Франко, Леся Українка, П. Грабовський, М. Коцюбинський. У їхніх працях досліджені питання про сусп. призначення мист-ва, зокрема л-ри, ідейність і народність худож. творчості, сутність краси, діалектику змісту і форми худож. твору, піддано критиці теорію "мистецтва для мистецтва". Особливості поетики й мови худож. л-ри й фольклору досліджував О. Потебня. Цікаві естетичні ідеї містять етногр., філософські й літ.-крит. праці М. Костомарова, М. Драгоманова, М. Павлика, Г. Хоткевича та ін. укр. письменників і вчених. Істотно вплинули на естетичну науку ідеї К. Маркса, Ф. Енгельса, В. Леніна. Ленінська теорія відображення, вчення про діалектико-гносеологічну природу худож. образу й активне ставлення мист-ва до дійсності стали методологічною основою соціалістичного мист-ва. У працях Ф. Мерінга, Г. Плеханова, В. Воровського, А. Луначарського обгрунтовано принципи нерозривного зв'язку мист-ва з екон. і політ. ладом суспільства, класового спрямування худож. творчості, висвітлено роль мист-ва у визвольній боротьбі трудящих. Сучасна зарубіжна Е. грунтується переважно на методол. засадах ідеалістичної філософії — суб'єктивному ідеалізмі (А. Бретон), позитивізмі (Дж. Дьюї, Т. Манро), феноменології (М. Гартман, Р. Інгарден), інтуїтивізмі (Б. Кроче, А. Бергсон), екзистенціалізмі (Ж. П. Сартр та ін.). Захищаючи ідеї т. з. абсолютної свободи творчості, "чистого мистецтва", буржуазна Е. певною мірою сприяє поширенню в літературі й мистецтві декадентських мотивів, проповіді абсурдності людського буття і т. п. Разом з тим вона має й незаперечні досягнення, зокрема в сфері дослідження природи естетичних цінностей, експериментальної естетики, психології творчості та ін.

У сучас. світі неухильно зростає роль естетич. науки в обгрунтуванні процесів перетворення дійсності "за законами краси", внесенні мистецької довершеності й доцільності в оточуючі нас речі (дизайн та ін.). Розвиток рад. естетич науки неминуче відбиває ті корінні зміни, які відбуваються в суспільстві на основі його демократизації, революц. перебудови. З гуманізацією сусп. відносин, наук.-тех. прогресом, наданням пріоритетної уваги людині, її інтересам, творчій свободі значення Е. зростає. Вона входить складовою частиною в нове політ. мислення, стаючи важливим засобом гуманістичного виховання, боротьби за збереження природи та ін.

■ Літ.: Маркс К. і Енгельс Ф. Про мистецтво. К., 1978; Ленін В. І. Про літературу. К., 1970; Дзеверін І. О. Естетика ленінізму і питання літератури. К., 1975; Кудін В. О. Основи марксистсько-ленінської естетики. К., 1975; Бахтин М. М. Вопросы литературы и эстетики. М., 1975; Гончаренко М. В. Проблеми естетичного виховання. К., 1976; Иваньо И. Очерк развития эстетической мысли Украины. М., 1981; История эстетической мысли, т. 1 — 4. М., 1985 — 87; Борев Ю. Б. Эстетика. М., 1988; Взаимодействие науки и искусства и творчество художника. К., 1988; Лосев А. Ф. История античной эстетики. Последние века, кн. 1 — 2. М., 1988.

М. В. Гончаренко.