модернізм

модерні́зм

• модернізм

(від франц. moderne — сучасний, найновіший)

- філос.-естет. й художня система, що склалася в перші десятиліття 20 ст. й об'єднала різнорідні, іноді істотно відмінні напрями й течії, для яких притаманні нова суб'єктивно-індивідуалістська концепція людини (з домінуванням дезинтеграційного начала) та пов'язане з цим протиставлення нових виражальних і зображальних засобів класич. формам мист-ва 19 ст. Досі М. — термін не усталений: інколи тлумачиться як синонім авангардизму; як явище, що в час зародження інтегрувало в собі декадентство й авангардизм; як худож. рух, що відмежовується від декадентства і має авангардизм своїм найрадикальнішим виявом тощо. Передумови виникнення М. з'явилися в кін. 19 ст. Саме тоді худож. свідомість фіксує кризу світоуявлень, які складалися від епохи Просвітительства і набули переважно раціоналістичних, гол. чин. позитивістських форм у філос. і худож. мисленні 19 ст. Стають очевидними їхня невідповідність істор. дійсності поч. 20 ст., недостатність для повноти створення образу людини, худож. розкриття тих видів соціальної, біол., моральної детермінованості її життя, на яких грунтувалися типові зразки класич. реалізму й натуралізму. З'ясовується недосяжність і некоректність багатьох сусп. ідеалів, неспроможність жодних наперед визначених форм сусп. устрою зняти суперечливість і внутр. конфліктність людського буття. Піддаються скептичній переоцінці просвіт. ідеали нар.-духовної всеєдності, соціального братерства, евдемоніст. змісту життя, ряд ін. моральних і культур. цінностей. Окреслюються — у філос. побудовах А. Шопенгауера, С. Кіркегора, Ф. Ніцше, Е. Гартмана; в худож. творчості Ф. Достоєвського, Л. Толстого, Г. Гауптмана, Г. Ібсена, Г. Джеймса, Ш. Бодлера, А. Рембо, Ц. Норвіда та ін. — значно глибші психол. виміри людини, невичерпність і багатоликість (аж до протилежності) її індивід. якостей, життєво важливе, часто вирішальне, значення її позасвідомих і підсвідомих імпульсів, їхній зв'язок з первісними формами колективного та індивід. буття.

Найболючішим виявом кризи "класичного" розуміння людини, життєвої проблематики та способу їх худож. відтворення стало декадентство. В руслі його настроїв і пафосу перебувала певна частина митців ост. чверті 19 — поч. 20 ст. (С. Малларме, Ж. К. Гюїсманс, Г. Д'Аннунціо, О. Уайльд, М. Мінський, К. Бальмонт, З. Гіппіус). Як у декадентстві, так і в мист-ві, вільному від його впливу, з кін. 19 — у перші десятиліття 20 ст. відбувається кардинальна переорієнтація на ін., некласичні принципи худож. відображення дійсності, культивування ін. форм і автор. підходів. Виявляється тупиковість, безперспективність декадентства з його культом смерті, занепаду, прямолінійною фаталістичністю і естетським самозамилуванням.

Оновлюваний реалізм, неоромантизм та М., що народжувався, існуючи поряд з декадентством, а далі переживаючи його в часі, дедалі більше виступають його антитезою як нове активне й вольове "відродження" в розумінні й худож. осягненні людини. При цьому спостерігається процес дегероїзації особистості, поглиблене вираження й утвердження індивідуального. Разом з освоєнням арсеналу худож. форм попередніх століть відбувається їхнє рішуче переосмислення й розширення. В поетиці симптоматичними стали посилена суб'єктивізація викладу, розмивання структури твору, звернення до складніших у композиц., стильовому, жанровому, семіотичному планах форм худож. умовності (міф, притча, параб.ла) тощо.

У М. не тільки гранично зримо розгорнуто ці процеси, а й представлено ряд притаманних йому особливостей. Здебільшого до М. відносять незвичні на загальному мист. тлі яскраві явища, винятково оригінальні за формою, викличні у своїх філос. і естет. засадах. М не має єдиної світоглядної основи, для нього характерний широкий спектр світорозумінь і світовідчуттів: від бачення людини трагічною, самотньою істотою в чужому їй і абсурдному світі — до уявлень про ствердний смисл людського існування й історії (Б. Брехт, Л. Арагон, П. Елюар, П. Неруда, В. Незвал, В. Маяковський та ін., що в різні періоди були близькими до М.). При цьому загальнофілос. фундамент М. становлять усе ж ірраціоналізм, "філософія життя", інтуїтивізм, неореалізм (С. Кіркегор, Ф. Ніцше, В. Дільтей, Г. Зіммель, Х. Ортега-і-Гассет, З. Фрейд, А. Бергсон, Л. Клагес, К. Г. Юнг, Дж. Е. Мур), пізніше екзистенціалізм — філософські напрями й течії, окр. ідеї яких виявились прийнятними для худож. практики М. (розрив з інтелектуально-раціоналіст. традицією, панлогізмом і систематизмйм у худож. і філос. мисленні; смисловизначальність конечності людського існування; акцентація на складності сприйняття й відчуття, на динаміці й безперервній змінюваності психол. станів, на утрудненості, а то й неможливості подолання дуалізму суб'єкта і об'єкта, відособленості індивідів; елітарна природа творчості тощо). Стимульований ними, у М. здійснюється рішучий поворот до суб'єктивізації худож. відображення. На місце об'єктивної даності, автор. "всевідання", відносно незалежних у структурі худож. твору характерів ставиться суб'єктивне сприйняття, переживання, вираження. Паралельно з урізноманітненням форм автор. свідомості більш визначених меж набуває автономна сфера думки й переживання персонажа, принципово чи мимовільно стверджується позиція агностицизму щодо дійсності, інколи худож. твір постає як світ однієї суб'єктивної свідомості. Людина розкривається тут в її різноманітних, примхливих, несподіваних, позірно дріб'язкових, часто неусвідомлюваних нею переживаннях, за формою, як пр'авило, фрагментарних, — що не суперечить цілісності худож. концепції твору. У деяких різновидах М. кардинально переосмислюється категорія героїчного: на зміну "пророкам", борцям приходить пересічна, іноді просто нікчемна людина, без претензії на моральні чи якісь ін. ідеали, антигерой. М. зафіксував народження "масової" людини, людини з натовпу, середньостатистичного об'єкта різноманітних політ., ідеол., культур. маніпуляцій. М. розкриває трагізм існування передусім звичайної людини; вияв його — в екзистенціальній площині, а не тільки в соціальній чи психол. детермінованості. Виразніше, ніж інші напрями мист-ва, М. у своїх світогляд. і естет. засадах відбиває сусп.-політ. реальність 20 ст. — епохи масових рухів, тоталітарних режимів і світових воєн. Заг. гуманіст. зміст М. — у пошуку тривкого життєвого, духовного начала в індивіді.

Перші модерніст. спроби з'являються у річищі натуралізму, пізнього символізму, імпресіонізму, іноді на пограниччі з декадент. настроями, сигналізуючи про себе змінами в структурі худож. образу, фрагментарністю викладу, посиленням "побічних" тем і деталізацій, непрямих характеристик, навмисною стиліст. утрудненістю (А. Жід, С. Малларме, С. Георге, А. Шніцлер, К. Гамсун, А. Стріндберг, Я. Каспрович, К. Тетмайєр, Й. С. Махар, Е. Верхарн, М. Метерлінк, О. Блок). У ряді країн М. оформляється організаційно („La Jeune Belgique", „Młoda Polska", чеська „Moderna", „Die Moderne" в Німеччині), висуває своїх теоретиків (Ф. Кс. Шальда, А. Бретон, Т. Тцара та ін.). Виразно модерніст. забарвлення набувають такі напрями й течії л-ри 20 ст., як футуризм, дадаїзм, сюрреалізм, імажизм, неокласицизм, експресіонізм (останньому, як і творам деяких ін. течій, не чужа соціально-політ. концептуальність). На заг. тлі світового М., який рішуче пориває з традицією і позначений певним екстремізмом у галузі худож. форми, визнані метри М. (Дж. Джойс, М. Пруст, Ф. Кафка) займають більш помірковані позиції, що передбачає як значне новаторство, так і Синтез минулих здобутків л-ри. Поетику зрілого М. характеризує розуміння твору як замкнутої худож. системи, що вибудовує нову дійсність і принципово протиставлена звичним формам сприйняття реальності. Гол. риси його — гра ускладненого (В. Вулф) чи, навпаки, з худож. доцільністю спрощеного (Г. Стайн) стилю, що вловлює найрізноманітніші плиткі враження, стани, настрої, не будучи зв'язаним при цьому ні сюжетно, ні необхідністю характеротворення; намагання в докладних описах найдрібніших порухів емоц. життя конструювати його розпорошену в часі цілісність (М. Пруст); побудова універсальної картини сучас. світу — від культурно-інтелект. до позасвідомісного рівня, від натураліст. описів до культурно-істор. ремінісценцій і цитацій (Дж. Джойс); підкреслення засобами реаліст. в основі письма фантасмагоричної абсурдності людського буття (Ф. Кафка, експресіоністи). У модерніст. прозі вдосконалюється оповідний принцип "потоку свідомості" (відповідники є і в поезії), випробовуються композиц. прийоми паралельного викладу різновіддалених у часі й просторі подій тощо. Поезія М. прикметна передусім яскравою, невідомою для 19 ст. метафорою (Г. Аполлінер, Ф. Т. Марінетті, Г. Тракль, В. Шершеневич), побудовою теми за віддаленими, переважно зовні немотивованими предметними чи культур. асоціаціями (Т. С. Еліот, Е. Паунд, P. M. Рільке, Л. Арагон, П. Валері), умисним, худож. обгрунтованим алогізмом зв'язку думок та описів (А. Бретон, Р. Деснос), "словоноваціями", синтаксичними зміщеннями, фонічною образністю (О. Кручоних, В. Каменський, Е. Е. Каммінгс). Визначальні позиції у версифікації завойовують верлібр, тонічний вірш. У твори всіх родів л-ри проникають місткий символ, міф (експеримент. роман "Улісс" Дж. Джойса, поетич. зб. "Чотири квартети" Т. С. Еліота, романи Д. Г. Лоуренса, п'єси Ж. Кокто).

В 30-х pp. 20 ст. М. у світ. л-рі переходить у стадію авангардизму (С. Беккет, Е. Іонеско, Ж. Жене, А. Камю, франц. "новий роман"), далі — неоавангардизму. Поряд з розвитком М. зазнає оновлення і реаліст. тип. худож. мислення. В окр. випадках межі між реалізмом і М. досить умовні, хисткі: реалізм збагачується поетикою модерніст. плану, зокрема у відтворенні багатоликості характеру, в багатоаспектності зображення ситуації, події (Т. Манн, Г. Гессе, Р. Музіль, М. Фріш, В. Голдінг, В. Фолкнер, К. Абе).

В укр. л-рі М. не проявився у повному й концептуальному вигляді, однак засвідчив себе рядом формальних особливостей поетики та зразками нетрадиц. суб'єктивно-індивідуаліст. розуміння людини й дійсності. Художня думка в Україні в цілому зберегла віру в сусп.-політ., нац., моральні, гуманіст. ідеали 18 — 19 ст., коригуючи й оновлюючи їх відповідно до власних обставин істор. і духовного розвитку. М. в укр. л-рі зовні постає в полеміці з народництвом у його тривіальному значенні ("просвітянство", утилітарне призначення мист-ва), але він же й виступає одним із спадкоємців народницької (в широкому розумінні цього слова) л-ри 19 ст. Переважає бачення людини в розкритості її внутр. світу до інших, у зв'язках з народом як духовною соборністю. Водночас на кінець 19 ст. склалися передумови для суб'єкт. поглиблення такого бачення та для корелятивного з ним, близького до М., трактування особистості, що виходить з позасвідомої самості людини, непереборної відчуженості внутр.-інтимного світу індивіда, його нерозв'язного конфлікту з дійсністю, а у царині форми — з неможливості передати у загальних, масово зрозумілих висловах внутр. осяяння особистості. Становлення деяких з цих ознак відбувається передусім у поезії, окр. зразки якої (починаючи з лірики Т. Шевченка, а також у творчості І. Франка, Я. Щоголіва, О. Маковея, Уляни Кравченко, В. Щурата, О. Козловського) могли бути інтерпретовані як модерністські ще до кін. 19 ст. На рубежі століть стають зримими риси нового худож. мислення в прозі (Р. Сембратович, В. Бирчак, В. Стефаник, М. Коцюбинський, О. Кобилянська), згодом — у драмі (Леся Українка, О. Олесь, С. Черкасенко, В. Винниченко). Модерніст. прикмети у творах укр. л-ри тривалий час співіснують з декадентськими (П. Карманський, О. Луцький, Я. Савченко), зароджуючись у течіях натуралізму, раннього символізму, імпресіонізму. Вияви (ще незрілі) М. здобувають місце на сторінках альманаху "Січ", у серії "Живі струни", журн. "Молода Україна"; далі, більш повновагі, у "Літературно-науковому вістнику", альманахах "З-над хмар і з долин", "З потоку життя", "Багаття", "За красою", журн. "Світ", "Будучність", "Українська хата", "Дзвін". Засади М. в теорії та худож. практиці сповідує т-во "Молода муза". Активні пошуки нових мист. форм у л-рі з поодинокими спробами автономізувати, дистанціювати худож. явище від ідеол., громад.-політ. контексту викликають крит. розголос: листування М. Вороного, пов'язане в виданням альм. "З-над хмар і з долин"; полеміка навколо виступів С. Єфремова за участю І. Франка, В. Коцовського, Катрі Гриневичевої, Г. Хоткевича; декларації "молодомузівців" О. Луцького та М. Яцківа; крит. діяльність М. Євшана, М. Сріблянського та ін. в "Українській хаті", Д. Донцова у "Дзвоні" та "Украинской жизни". Водночас у модерніст. критиці знаходять нове осмислення громадян. та нац. проблеми, формується думка, що домінантне значення для духовного відродження України повинен мати не культур. масовізм (поширення преси, діяльність "Просвіти" і т. п.), хоч потреба в ньому не заперечується, а висунення її в авангард худож. прогресу (в окр. інтерпретаціях — худож., культур. месіанізм України). Укр. літ. процес формується за типом найбільш розвинених л-р цього часу.

Модерніст. спроби, як і взаємопов'язані з ними процеси, що розвивалися в руслі укр. реалізму та неоромантизму, були спрямовані на поглиблене розкриття внутр. світу людини. Посиленням суб'єкт. начала М. близький до неоромантизму, однак загалом ігнорує притаманну останньому шкалу життєвих цінностей, йому чужа романтична піднесеність. У творчості модерніст. характеру осн. стає дослідження внутр. індивідуальної свободи суб'єкта на поглибленому ступені його внутр. ізоляції, що могло здійснюватись переважно через нову поетику, іноді прокреслювалось самим фактом формального новаторства (М. Семенко). М. в укр. л-рі характеризується траг. розривом між духовністю та існуванням ("Камінний господар", "Лісова пісня" Лесі Українки), наголошенням на біол. сутності людини, глибині природ. інстинктів (Г. Хоткевич, А. Кримський, В. Винниченко, О. Плющ, пізня поезія І. Франка), психол. самозаглибленням та ослабленням зв'язків героя з оточенням (М. Коцюбинський, О. Кобилянська, А. Кримський), розкриттям стихійності масового, колект. життя (М. Коцюбинський, М. Чернявський, М. Яцків). Вирізняються такі риси поетики, як ущільнення викладу через експресивний образ, промовисту деталь, що розкриває внутр. стан персонажа (В. Стефаник, Марко Черемшина, А. Тесленко, К. Сроковський, О. Турянський), розкуте асоціативне сприйняття предметності (М. Коцюбинський, Г. Хоткевич, В. Винниченко, О. Олесь), введення багатих смислом символіч. постатей і образів (М. Яцків, М. Філянський, П. Карманський, С. Черкасенко, С. Твердохліб, П. Савченко, Мих. Жук), увиразнення стійкої архетипічної основи в подійності твору ("Fata morgana", "Тіні забутих предків" М. Коцюбинського, "Земля" О. Кобилянської, "Камінна душа" Г. Хоткевича), посилення фонічних, інтонац. тем лірич. образу (О. Олесь, М. Вороний, Г. Чупринка, Ю. Неприцький-Грановський), заг. ліризація оповіді (С. Васильченко, Катря Гриневичева, Н. Кибальчич, Л. Пахаревський, Лесь Гринюк). Процеси худож. освоєння світу через філос.-естет. систему М. своєрідно відбиті в широкому творенні фрагментарних, фабульно ослаблених прозових жанрів (вірші в прозі, малюнки, ескізи, шкіци тощо).

Л-ра 20-х pp. зберігає тривкий зв'язок з худож. розвитком попередніх десятиліть. Новаторськими, подекуди модерніст. рисами прикметна творчість представників літ. груп, об'єднань, організацій — "Музагет", "Аспанфут", "Асоціація комункульту", "ВАПЛІТЕ", "Авангард", "МАРС", "Техномистецька група „А"", "Нова генерація" та ін. Діяльність деяких з цих об'єднань, особливо футуристичної та конструктивіст. орієнтацій, позначена прямим або трансформованим впливом пролеткульт. ідей, суголосних (зокрема, в заперечному ставленні до традицій та специфіки нац. л-ри) найбільш радикальним гаслам М. Модерніст. пошуки укр. письменників значною мірою стимульовані очевидністю нової дійсності, яка постала у пореволюц. суспільстві, та, відповідно, необхідністю нового слова для її відображення. Філос. й формотворче новаторство найповніше й найяскравіше втілено в поезії П. Тичини, Є. Плужника, М. Семенка, Т. Осьмачки, Б. І. Антонича, Є. Маланюка, у прозі М. Хвильового, Г. Косинки, Ю. Яновського, В. Підмогильного, в драматургії М. Куліша, Я. Мамонтова. Саме ці письменники переконливо розкрили драматизм особистості, яку істор. обставини відчужують від тривких світоглядних, моральних, естет., побут. основ буття і яка неспроможна повністю прийняти нову дійсність. Характерними рисами поетики, що тяжіє до М., є фіксація найнепомітніших внутр. порухів, настроїв, переживань людини, часто шляхом складних композиц. зіставлень (П. Тичина, В. Свідзінський, Є. Плужник, Б. І. Антонич), асоціативна лірична метафора (П. Тичина, В. Чумак, В. Сосюра), експресивна метафора "плотського" та інтелектуал. плану (Є. Маланюк, М. Бажан), семант. збагачення образу через деструкцію мовної норми (М. Семенко, Гео Шкурупій, П. Тичина, В. Поліщук, у прозі — М. Хвильовий), "космізм" символіч. узагальнень (П. Тичина, Я. Савченко, В. Кобилянський, Т. Осьмачка, у прозі — Г. Михайличенко), динамічне переміщення точки зображення, його суб'єктивізм, помножений на предметну точність (М. Хвильовий, Г. Косинка, О. Турянський). сатир. гротескний фантасмагоризм (Остап Вишня, Кость Котко), природно-інстинктивна основа характерології персонажів (В. Підмогильний, М. Хвильовий, Б. Антоненко-Давидович, М. Івченко, М. Могилянський). Близькими до М. своїми окр. рисами були зразки сюжетно-авантюрницької прози (М. Йогансен, О. Слісаренко, Ю. Смолич, О. Досвітній, Л. Бузько), філос.-міфол. роман С. Тудора. Новаторське, в т. ч. модерніст. експериментаторство в укр. л-рі уповільнюється на поч. 30-х pp. Йому, а також світ. М. в цілому, мист-ву вільної худож. особистості з цього часу активно, світоглядно й організаційно протистоїть догматичне у своїх типових репрезентаціях, ідеологічно скуте мист-во т. з. соціалістич. реалізму, яке об'єктивно, пропагуючи образ "позитивного героя" тоталітар. режиму, змикається, однак, з крайніми, "абсурдистськими" течіями М. у мимовільному розкритті безперспективності одномірного людського буття.

Започатковані М. тенденції знаходять розвиток в укр. літ.-мист. середовищі за рубежем у діяльності празької групи поетів (20 — поч. 40-х pp.), варшав. групи "Танк" (30-і pp.), літ. об'єднання "МУР" (Німеччина, кін. 40-х pp.), поетів нью-йоркської групи (50 — 60-і pp.), в прозі Т. Осьмачки, драматургії І. Костецького та ін. В Україні спадкоємність з модерніст. віяннями зберігають окр. літ. явища 60 — поч. 70-х pp. ("шістдесятники") та літ. рух, що розпочався в 2-й пол. 80-х pp.

■ Літ.: Ефремов С. В поисках новой красоты. "Киевская старина", 1902, кн. 10 — 12; Ефремов С. На мертвой точке. "Киевская старина", 1904, кн. 5 — 6; Луцький О. Молода Муза. "Діло", 1907, ч. 249; Хоткевич Г. "Камні отметаємиє". "Українська хата", 1909, № 10; Євшан М. Під прапором мистецтва. К., 1910; Сріблянський М. Боротьба за індивідуальність. "Українська хата", 1912, № 3 — 4; Донцов Д. Криза української літератури. "Літературно-науковий вістник", 1923, кн. 4; Білецький О. І. Двадцять років нової української лірики (1903 — 1923). Х., 1924; Дорошкевич О. До історії модернізму на Україні. "Життя й революція", 1925, кн. 10; Савченко Я. Мертве й живе в українській поезії. "Життя й революція", 1929, кн. 1 — 2; Миронець І. Формально-стильові особливості українського літературного переламу 90 — 900 pp. В кн.: Прозаїки 90 — 900 pp., т. 1. Х. — К., 1930; Рудницький М. Від Мирного до Хвильового. Львів, 1936; Spender S. The Struggle of the Modern. L., 1963; Современные проблемы реализма и модернизм. М., 1965; Критический реализм XX века и модернизм. М., 1967; Рубчак Б. Пробний лет. В кн.: Остап Луцький — молодомузець. Нью-Йорк, 1968; Chipp H. Theorie of modern art. Berkeley — Los Angeles, 1968; Chiari I. The aesthetics of modernism. L., 1970; Die literarische Moderne, Dokumente zum Selbstverständnis der Literatur um die Jahrhundertrwende. Frankfurt am Main, 1971; Затонський Д. В. Про модернізм і модерністів. К., 1972; Затонский Д. В. Что такое модернизм? В кн.: Контекст 1974. М., 1975; Куликова И. С. Философия и искусство модернизма. М., 1980; Франко І. Принципи І безпринципність. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 34. К., 1981; Франко І. Старе й нове в сучасній українській літературі. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 35. К., 1982; Франко І. Маніфест "Молодої музи". В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 37. К., 1982; Наливайко Д. С. Искусство: направлення, течения, стили. К., 1985; Шумило Н. М. Гнат Хоткевич проти Сергія Єфремова. "Радянське літературознавство", 1988, № 10; Гундорова Т. І. Ранній український модернізм: до проблеми естетичної свідомості. "Радянське літературознавство", 1989, № 12; Ільницький М. Поетичні школи в західноукраїнському літературному процесі 20 — 30-х років XX ст. В кн.: Записки Наукового товариства імені Т. Шевченка, т. 221. Львів, 1990; Хвильовий М. Думки проти течії. В кн.: Хвильовий М. Твори, т. 2. К., 1990; Жулинський М. Від трагедій XIX століття до ранніх пошуків XX та Іван Франко. "Сучасність", 1991, № 5; Ільницький М. Краси свічадо. В кн.: Розсипані перли. Поети "Молодої музи". К., 1991; Ортега-и-Гассет Х. Дегуманизация искусства. В кн.: Ортега-и-Гассет Х. Эстетика. Философия культуры. М., 1991; Залеська-Онишкевич Л. Драматична поема Лесі Українки "У пущі" як твір модерної літератури. "Вісник Академії наук Україні", 1992, № 10.

М. П. Бондар.