інвектива

інвекти́ва

• інвектива

[лат. invectiva (oratio) — лайлива промова)]

1) Творчий прийом, що полягає в різкому викритті, сатиричному висміюванні реальних осіб, фактів суспільного життя.

2) Худож. або публіцистичний твір, який подає гнівно-нищівні оцінки якогось неприйнятного соціального явища. І. може містити елементи іронії, сатири, сарказму. Позиція автора в І. пройнята пафосом особистої зацікавленості, стурбованістю, чим І. відрізняється від інших жанрів сатири, що відсторонено трактують обрану для осуду тему. Часто І. набуває форми звертання (що зближує її з посланням), автор І. нерідко вдається до умовлянь, роз'яснень, погроз, проклять тощо.

І. відома в літературі кілька тисячоліть. Стильові форми її є в окремих частинах давньоінд. епосу та Біблії. Розквіт І. знаменує давньогрец. л-ра (ямби Архілоха, 7 ст. до н. е.; промови Демосфена, 4 ст. до н. е.; поетичне послання "Відповідь тельхінам" Каллімаха, 4 — 3 ст. до н. е.; сатир. діалоги Лукіана, 2 ст.). Традиції І. характерні для римської л-ри (промови Ціцерона, 1 ст. до н. е.; віршовані сатири Ювенала, 1 — 2 ст.). У римській поезії (Катулл, 1 ст. до н. е.; Марціал, 1 — 2 ст.) інвективної модифікації набула епіграма. Через візант. л-ру (проповіді Григорія Назіанзіна, Іоанна Златоуста, епіграми Павла Сіленціарія) І. перейшла у перекладну та ориг. л-ру Київ. Русі ("Слово о князех", 12 ст.). Розквіт І. на Україні пов'язаний з полем. л-рою ("Календар римський новий" Герасима Смотрицького, "Апокрисис" Христофора Філалета, анонімна "Пересторога зело потребная на потомниє часи", "Тренос" Мелетія Смотрицького, "ПалінодІя" Захарії Копистенського). Майстром І. був Іван Вишенський, який у творах "ИзвЂщение краткое о латинских прилестєх", "Обличение диавола-миродержца", "Писание до всЂх обще, в Лядской земли живущих" та ін. викривав унію і вище духовенство. І. розвивалась у книжній поезії 17 — 18 ст. — "О злобЂ людей памятозлобных, урядовых" Климентія Зіновієва, вірші періоду швед, інтервенції та ін.

В укр. л-рі 19 ст. форму І. мають анонімні вірші про напад Наполеона на Росію. Оновлення І. на революц.-демокр. грунті відбулось у творчості Т. Шевченка, де звучить гнівний осуд самодержавства ("Сон", "Умре муж велій в власяніцє", "Хоча лежачого й не б'ють"), його загарбницької колоніальної політики ("Кавказ"), викриваються ліберальні загравання з народом ("Якби ви знали, паничі...", "Мені однаково, чи буду..."). До І. звертались І. Франко ("Ні, ви не мали згляду надо мною...", "Тюрмо народів, обручем сталевим...", "Сідоглавому"), М. Старицький ("Редакторові"), О. Ю. Федькович ("Наші „старі""), П. Грабовський ("Сучасним поетам великоруським") та ін.

Традиція І. продовжується в укр. рад. л-рі. На викриття негативних явищ сусп. життя спрямовані поетичні твори П. Тичини ("Я знаю, вас не раз ще прокленуть...", "Плюсклим пророкам", "Один в любов, другий у містику...", "Відповідь землякам", "Великим брехунам"), М. Рильського ("Вони між нами ходять..."), В. Симоненка ("Де зараз ви, кати мого народу?..", цикл епітафій "Мандрівка по цвинтарю"), Д. Павличка ("Гранослов", "Я і ти — два світи", "Бюрократові в альбом", "Хвала тобі, предвічний міщанине...", "Жест. Нерона"), Б. Олійника ("Гей, дуби мої — зелені хмарочоси...") та ін. Рисами І. позначені окремі сатир.-публіцистичні, худож.-докум. твори Ю. Яновського, Я. Галана, О. Чорногуза, С. Плачинди, О. Дмитренка, Ю. Щербака, В. Яворівського.

М. П. Бондар.