безмір

БЕ́ЗМІР, у, ч.

1. Те, що неможливо або важко виміряти (перев. про простір, час); безмежжя.

Скільки-то ще доведеться виорать панського лану? .. Ще того поля – безмір! (М. Коцюбинський);

Пурпуром, золотом, ізмарагдом [смарагдом], сапфіром набитий, стелеться [стелиться] геть у безмір круто веселчаний шлях (І. Франко);

Нахилився [Григорій] до самої землі. Вона розбухла від дощів, лежала чорним, незасіяним безміром перелогів (М. Стельмах);

Матимемо безмір часу. Я приходитиму до нього кожного дня (Ю. Мушкетик);

Серед безміру благополучних земель трапляються й такі, де краще не розгортати господарство: аномальні, або патогенні, зони (із журн.).

2. чого, перен. Надзвичайна глибина, сила вияву чого-небудь.

– Пустіть мене, люди добрі, пустіть!.. – благав Гнат, і на його .. виду малювався безмір муки (М. Коцюбинський);

Розплистися хочеться в сім безмірі величності (Г. Хоткевич);

Тарасові промінні очі – Весь безмір людських дум і мрій .. Таїли в сяйності своїй (М. Бажан).

3. у знач. присл. Дуже, надзвичайно багато.

Галя .. раділа його маленьким радощам, безмір уболівала його боліннями (Є. Кротевич).