бунчужний
БУНЧУ́ЖНИЙ, рідко БУНЧУ́ЧНИЙ, ного, ч., іст.
Виборна особа, яка мала один із найвищих військових чинів в Україні у XVIІ–XVIII ст. – охоронець бунчука і командир частини козацького війська.
Попереду бунчужний ніс бунчук, а слідом з шапками під пахвою ішли полковники (П. Панч);
Всі повернулися, дивляться. Виходить з гетьманським бунчуком бунчужний (О. Корнійчук);
При гетьмані була генеральна старшина: обозний, осавули, бунчужний, хорунжий, писар, суддя (з газ.).
(1) Генера́льний бунчу́жний (рідко бунчу́чний) – головний охоронець символу гетьманської влади (бунчука), який під час війни за дорученням гетьмана командував окремими козацькими частинами та виконував певні дипломатичні функції.
Носити перед гетьманом бунчук та бути радником гетьмана під час походів – було найголовнішим обов'язком генерального бунчужного (з наук. літ.).
Значення в інших словниках
- бунчужний — бунчу́жний іменник чоловічого роду, істота Орфографічний словник української мови
- бунчужний — -ного, ч., іст. Виборна особа, що мала один з найвищих військових чинів в Україні в 16-18 ст., – охоронник бунчука і командир частини козацького війська. Великий тлумачний словник сучасної мови
- бунчужний — Бунчу́жний, -ного; -чу́жні, -них Правописний словник Голоскевича (1929 р.)
- бунчужний — БУНЧУ́ЖНИЙ, ного, ч., іст. Виборна особа, що мала один з найвищих військових чинів на Україні в XVI-XVIII ст., — охоронник бунчука і командир частини козацького війська. Словник української мови в 11 томах
- бунчужний — Бунчужний, -ного м. Носитель гетманскаго бунчука. Бунчужний військовий. К. ПС. 5. Словник української мови Грінченка