бурчати

БУРЧА́ТИ, чу́, чи́ш, недок., розм.

1. що і без дод. Говорити невиразно, нерозбірливо.

Гапка й собі бурчала щось під носом (І. Франко);

// Докучливо висловлювати своє невдоволення чим-небудь, дорікати комусь.

Молодицям вся неволенька: У колисці дитина кричить, На припічку та горщик біжить, У запічку свекруха бурчить (з народної пісні);

Та вже й убралась того дня панночка хороше! А стара супиться та все бурчить (Марко Вовчок);

[Рябина:] Ніхто до мене слова не промовить.., навіть жінка не говорить, або бурчить, або лає (І. Франко);

– Ех, свинство! – бурчить якось злісно Іван (В. Винниченко);

І довго ще бурчав старий, пораючись у себе на дворі (З. Тулуб);

Дунда знову бабрався коло якогось житва .. й сердито бурчав: – Ганчірки всякі (Б. Антоненко-Давидович);

* Образно. Зима іти не хоче, На весну щось бурчить (М. Рильський).

2. Те саме, що буркота́ти 2;

// безос. Утворювати переливчасті звуки низького тону (при переміщенні їжі в шлунку).

У животі в матушки Раїси приємно бурчало від ситої м'ясної вечері (О. Донченко);

Найголосніше бурчить у животі, – чухаючи в потилиці, сказав Мечик (О. Бердник);

Богдан священнодіяв над стравою: йому хотілося продовжити сам процес їди, бо потім все одно бурчить у животі, ніби й не їв (Р. Іваничук).

Джерело: Словник української мови (СУМ-20) на Slovnyk.me