вдихати

ВДИХА́ТИ, а́ю, а́єш, ВДИ́ХУВАТИ, ую, уєш, недок., ВДИХНУ́ТИ, ну́, не́ш, док., що.

1. Дихаючи, вбирати, втягувати в легені (повітря, газ, пару і т. ін.).

Коло сінешних [сінешніх] дверей .. стояла Мотря і глибоко вдихала тихе вечірнє повітря (Панас Мирний);

Несучи в кімнату склянку, Олена вдихувала в себе, як озон, аромат кави (Ірина Вільде);

Батько скинув картуз і глибоко вдихнув повітря (О. Донченко);

* Образно. Учитися! Вдихати шум віків! Рости і розумнішати! (М. Рильський).

2. перев. док., перен. Надавати кому-небудь чогось, вселяти якусь думку, викликати якесь почуття і т. ін.

Весна вдихає Нам нові сили Тобі служити, Вітчизно мила (Г. Бойко);

Піднести свій народ, піднести свою батьківщину на вищий ступінь можна тільки тоді, коли вдихнеш у нього думку про організованість (П. Тичина);

// Надавати чому-небудь чогось (звичайно нового, значного, важливого).

Нове мислення зуміло вдихнути в слово дух карнавальності й означити новий розвиток української літератури в річищі постмодернізму (із журн.).

◇ (1) Вдиха́ти / вдихну́ти [живу́] ду́шу (життя́) в що:

а) робити що-небудь природним, справжнім, таким, як у житті.

Григорій Тютюнник володів умінням скульптурно ліпити образи своїх героїв і вдихати в них життя (з газ.);

б) надавати чому-небудь основної властивості, яка робить його повноцінним, придатним до використання, кориснішим.

– Раніше я теж думав, що нема в світі нічого милішого, як копатися в машинах, у різній апаратурі, вдихати в неї живу душу (О. Гончар);

Лише вагомість ідеї здатна одухотворити фантастику, вдихнути в неї життя (з наук. літ.).