верховина

ВЕРХОВИ́НА, и, ж.

1. Верхня, найвища частина чого-небудь (перев. гори, дерева).

Столітні дерева підпиралися молодими; міцнії, широкії їх віти лежали на молоденьких гнучких верховинах і гнули їх додолу своєю важкою силою (Марко Вовчок);

Здалека заманячило їм щось високе – то там, то там... Підійшли ближче, побачили верховини церков (Панас Мирний);

Старі берестки глухо гули голими верховинами (Г. Епік);

На Голій горі, на самій верховині, притулилася .. стара дерев'яна хата (С. Чорнобривець);

// Місцевість, що прилягає до верхів'я річки.

На Поділлі хвиля повстання докотилася до верховин Пруту, Черемошу й у Карпати до гуцулів, де продовжилася під проводом прославленого в народних піснях Довбуша (з мемуарної літ.).

2. перен. Вищий ступінь чого-небудь.

Іде на життя верховини слов'янських народів сім'я (В. Сосюра);

І десь на сорокових поверхах, на самих верховинах симфонiчних хвиль мого твору сплелись у трагедiйному танку радiсть з невдоволенням, слава з непотрiбним фасадництвом (О. Довженко);

Бумблякевич відчув себе на верховині щастя (Ю. Винничук).

3. тільки одн. (з великої літери). Назва високогірної місцевості в межах Українських Карпат.

– Ти, як делегат Верховини, – сказав він, – мусиш знати і розповісти людям про все, що сталося в Хусті (С. Скляренко);

Настане мир, настане щастя днина, Трембітами заграє Верховина (П. Воронько);

Кажуть, виріс красний леґінь. На всю Верховину (О. Бердник).