винувато
ВИНУВА́ТО.
Присл. до винува́тий 2.
Вона журливо і винувато глянула на нього (Леся Українка);
– Я ж їду, Ріно... – винувато й тихо сказала Тота (В. Винниченко);
Кинувши довкола метким, прищуленим оком, він зразу ж помітив Шийку, засмикав позаду бганки на сорочці й винувато підійшов (Б. Антоненко-Давидович);
– А де ж ти поділася? – винувато мовив старий, бо, тікаючи з майдану, чув, як гукала йому вслід Наталка (О. Гончар).
Джерело:
Словник української мови (СУМ-20)
на Slovnyk.me
Значення в інших словниках
- винувато — винува́то прислівник незмінювана словникова одиниця Орфографічний словник української мови
- винувато — Присл. до винуватий 2). Великий тлумачний словник сучасної мови
- винувато — ВИНУВА́ТО. Присл. до винува́тий 2. Вона [актриса] журливо і винувато глянула на нього (Л. Укр., III, 1952, 696); — А де ж ти поділася? — винувато мовив старий, бо, тікаючи з майдану, чув, як гукала йому вслід Наталка (Гончар, Таврія.., 1957, 503). Словник української мови в 11 томах