вирушати

ВИРУША́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ВИ́РУШИТИ, шу, шиш, док.

Починати йти, їхати; виходити, виїжджати звідки-небудь або відправлятися кудись.

Ясне було небо “в неділеньку вранці”, коли хлопці з села вирушали (Леся Українка);

Ті, хто вирушав на прощу до Києва, проходили пішки тисячі верст (із журн.);

Вранці, коли піднялося сонечко, ми вирушили до річки (Олесь Досвітній);

Тринадцятого вересня Перша Кінна вирушила походом на південь (О. Гончар).

(1) Вируша́ти (руша́ти, пуска́тися і т. ін.) / ви́рушити (ру́шити, пусти́тися і т. ін.) у путь (у доро́гу) – виходити, виїздити звідки-небудь або відправлятися кудись.

– Коли б швидше кінець! – голосно промовив він, рушаючи в дорогу (М. Коцюбинський);

І знову зорі блідли, роса жемчужилася на травах, козаки снідали, кульбачили свої коні і пускалися в дальшу путь (Б. Лепкий);

Ще тільки світає – рушаємо в путь, Бо ми – молоді альпіністи! (І. Муратов);

– Наскидали [купці] старому харчів, лишив хтось рушник, щоб бідний дервіш у пустині міг до намазу умити руки, й подались у свою путь (М. Коцюбинський);

Все-таки добре, що я рушила в дорогу пізніше, бо тепер погода встановилась (Леся Українка);

В чорнім кожушку, В ухатій шапці хлопчик гостроокий Із батьком рушив у морозну путь, В оббитій повстю тулячись кибитці (М. Рильський);

Вирушили в путь на світанку (З. Тулуб).

◇ (2) Ви́рушити в оста́нню путь – померти.

– Прости мене, мій дорогий! – обняв [Сурен] Велесича, неначе той був добрим давнім другом. – Я так хворів, що вже збирався вирушити в останню путь... (Василь Шевчук).