висновувати

ВИСНО́ВУВАТИ, ую, уєш, недок., ВИ́СНУВАТИ, ую, уєш, док.

1. Робити висновок, висновки.

З уривчастих згадок, схоплених протягом розмови, товариші висновували.., що, крім Калиновичів, був іще інший претендент до спадку (І. Франко);

Сни мені сняться досить рідко, з чого висновую, що я таки цільна і здорова натура (Валерій Шевчук);

Що вони були таки перед фронтом, можна було виснувати з досить близької канонади... (І. Багряний);

Він [цісар] трон обняв за юних літ І з того виснував фальшиво, Що нібито цілком можливо Великим царством правувать І водночас розкошувать (М. Лукаш, пер. з тв. Й.-В. Гете);

// що. Виводити з чого-небудь певне твердження, умовивід.

Дядькові були властиві такі несподівані повороти думки, що спершу слід, мабуть, перечекати збудження, вислухати його, а тоді вже щось висновувати (М. Руденко);

Маєш ти виснувать думку: нічого з того, що ми бачим, Не пропадає: одне з одного поновляє природа (М. Зеров);

Насамперед він зауважив, що це, без сумніву, не звичайні солдати, а відібрані .. Це він виснував із багатства їх озброєння та спорядження (І. Багряний).

2. що, перен., рідко. Створювати в уяві.

Зажив Грицько тихим пахарським життям, хоч не таким, яке йому за парубоцтва думка висновувала (Панас Мирний).