возносити

ВОЗНО́СИТИ, о́шу, о́сиш, недок., ВОЗНЕСТИ́, несу́, несе́ш, док., кого, що, книжн.

1. Переміщувати кого-, що-небудь знизу вгору, піднімати вгору; підносити (у 5 знач.).

Навіть його, Мирона, простого смертного, від одного погляду на широченний Дніпро, безмежні квартали Лівобережжя ніби якась невидима сила возносила над землею, вивищувала до монументальної постаті великого Київського князя (Г. Тарасюк);

Заповзявся він [Василь Кир] на мене. Грозить таке [зробити].., щоб аж у небо мене вознесло. Вгору летіти – сяк-так, а вниз падати? (Григорій Тютюнник).

2. перен. Підносити над іншими, ставити кого-небудь в особливе становище; звеличувати, прославляти.

Всоте твориться диво: трепетні руки звуків, збратані в унісон .. возносять із моїм серцем опечалений гімн буття (І. Калинець);

Тепер хвалу вознесемо ми Богу, Прославимо Його за перемогу, Що Київ наш од згуби захистив... (І. Кочерга);

Все життя він шукав в собі Бога на землі, якого міг би вознести на людське небо .. Чому ж не спробував подвигнути в проводирі самого себе? (Ю. Мушкетик);

Восхвалімо Того, в Чиє ім'я ми зібралися, вознесімо Йому шану і здаймося на Нього в нуждах наших, уповаючи, що Він вислухає нас (М. Лукаш, пер. з тв. Д. Боккаччо).

3. перен., що, уроч. Звертатися до Бога з проханням, потребою.

– Вам, браття, буду віщою жрицею. Стану біля вівтаря богів ваших, щоб з димом кадила та офір возносити й молитву свою (Н. Королева);

Хто може визнавати ворогом того, з ким возносить єдиний голос до Бога? (В. Багірова);

Ввійшовши в олтар, упав [о. Мельхіседек] на коліна перед престолом і возніс теплу молитву до Господа (М. Старицький).