возниця

ВОЗНИ́ЦЯ, і, ж., заст.

Те саме, що візни́к 1.

До самої Мар'янівки вони їхали мовчки. Чутно тільки тупотіння кінських ніг, гуркіт коліс та коли-не-коли возниця зійкне [зойкне] на яку-небудь коняку, хвисне батіжком, щоб не одставала (Панас Мирний);

За возом біг якийсь дядько .. Возниця припинив трохи конячинку (В. Винниченко);

Йде його, Петра Рудика, весільний поїзд. Сивогриві коні мчать Наталку на Козленків хутір... – І чого він, дурний, б'є пужалном коні, – питається у возниці Рудик, – коли коні летять, як змії?.. (Г. Косинка).