вурчання

ВУРЧА́ННЯ (УРЧА́ННЯ), я, с.

Дія за знач. вурча́ти і звуки, утворювані цією дією.

Серед непроглядного мороку ночі .. чулося якесь вурчання – не то лайка, не то бідкання (Панас Мирний);

Шум немов наближався. Було в ньому щось подібне до далекої зливи, до глухого урчання звірів (М. Коцюбинський);

Ліворуч вуркотів мотор трактора, – далеко, вурчання линуло приглушено (Є. Гуцало);

* У порівн. В голосі Лихолєтова почулися зловісні нотки, схожі на вурчання рисі (О. Донченко).