відпиратися

ВІДПИРА́ТИСЯ², а́юся, а́єшся, недок., ВІДПЕ́РТИСЯ, відіпру́ся, відіпре́шся, док., розм.

1. Відмагатися, відмовлятися визнати свою провину, недогляд і т. ін., не зізнаватися в чомусь.

– Відпирайся, мій синоньку, Що коника та не маіш [маєш] (П. Чубинський);

Владко також не думав відпиратись від вини (І. Франко);

– Сон незначний! – відпирався Нестор весело на оклики з усіх сторін (О. Кобилянська);

Як не відмовчувалася і не відпиралася Ганна, все ж нарешті зрозуміла, що нічого їй не допоможе (В. Козаченко);

Про пшеницю таки знають – скільки її і в якому мішечку вона. Самі ж сказали йому на допиті, аби не мовчав, не одпирався (Є. Доломан);

Келагаст не відпирався. В ньому заговорив дух мужа, що прагне звитяги, і він з усім і всіма погоджувався (Д. Міщенко);

// Не погоджуватися робити що-небудь.

Тимко довго відпирався, але потім побачив, що нічого не вдієш, і пішов у хлівець (Григорій Тютюнник).

2. діал. Відбиватися, оборонятися.

А коли й там, на Україні, на нас нападуть вони й відпертися не вистачатиме в нас сили, тоді... тоді підемо на Путивль, у Московію (Іван Ле).

ВІДПИРА́ТИСЯ³, а́ється, недок., ВІДІПРА́ТИСЯ, відпере́ться; мин. ч. відіпра́вся, лася, лося; док.

Ставати чистим унаслідок прання.

Тільки з використанням прального порошку з ензимами комір гарно відіправся (з газ.);

// Зникати після прання (про бруд, плями і т. ін.).

Пляма не відпирається (Ю. Андрухович);

У щось таке рушник уробили, що й не відіпралося (Сл. Гр.).