відпирати

ВІДПИРА́ТИ¹, а́ю, а́єш, недок., ВІДПЕ́РТИ, відіпру́, віді́пре́ш, док., розм.

1. що. Те саме, що відмика́ти 1.

– Оддай коня, бо піду з дрючком одпирати хлів, – гукав Карпо (І. Нечуй-Левицький);

На самій ручці, зафарбованій у чорне, сидів жовтий метелик з чорними крапельками на крильцях. Тільки що вона простягла руку з ключем відпирати двері, то метелик злетів (Т. Осьмачка);

Оце опудало погане Латинів город одіпре (І. Котляревський);

Нічліг тільки що одперли (А. Тесленко).

2. кого, що. Силою змушувати відступити назад; відтискувати.

Мов розбурхані хвилі океану напирали стовпища половецькі на княжі війська, а ті їх відпирали – мечами, списами, щитами (Б. Лепкий);

– Як же її [татарву] геть уже відперли на низ, .. – живуть собі наші козаки та наживаються (Панас Мирний);

// перен. Відводити, усувати щось.

Та й що ж би ми за народ були, якби ми не дбали самі про себе й не відпирали небезпеки? (Г. Хоткевич);

Хмари снігу .. розпинали широкі свої крила, відпирали напір дикого вихру (О. Кобилянська);

Смерти не одперти (Номис).

3. тільки док., що. Віднести щось важке, напружуючись.

Відпер у млин мішок жита (Сл. Гр.).

4. що і без прям. дод., діал. Різко відповідати, відмовлятися.

Оссолінський відпирав ті обвинувачення з погордою (А. Чайковський);

– То... так... не йде... не можна! – відпер він здержливо. – Не йде, Рахіро! (О. Кобилянська).

ВІДПИРА́ТИ², а́ю, а́єш, недок., ВІДІПРА́ТИ, відперу́, відпере́ш; мин. ч. відіпра́в, ла, ло; док., що.

Перучи, відмивати бруд з одягу, білизни і т. ін.

І зняли з нього сорочку криваву, І дали попаді випрати. Попадя ж відіпрала І наділа на нього (з легенди);

– Цієї весни куряна буря ішла якась масляниста .. Так, було, насіче за день, що потім не відмиєшся, одягу не відпереш – хоч повикидай (О. Гончар).