відпихати

ВІДПИХА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ВІДІПХНУ́ТИ, іпхну́, і́пхне́ш, рідко ВІДПИХНУ́ТИ, ну́, не́ш, док., кого, що.

1. Пхаючи когось або щось, відсувати, відстороняти від кого-, чого-небудь.

Настя кидається до Марусі обороняти. Татарин одпихає її (І. Нечуй-Левицький);

Валка ще більше стала товпитись біля Галі та Фомушки, ще далі відпихаючи його до дверей (В. Винниченко);

Юрський обминав студентів, декого відпихав (Іван Ле);

Гармаші не дають перепрягати, але їх відпихають і кричать на них з брутальністю (І. Багряний);

Стомилися, відпихаючи човен жердкою об дно річки (В. Барка);

– Брешеш! – крикнув Денис, відіпхнувши хлопця від себе (Г. Квітка-Основ'яненко);

Коли колода виринула перед ним, він відіпхнув її з нелюдською силою (Я. Галан).

2. перен., розм. Відштовхувати, віддаляти когось від себе байдужістю або поганим ставленням, учинком і т. ін.

Ольга ідеальна товаришка, з тих, що не лізуть силоміць у душу і що не відпихають холодом (Леся Українка);

Вона стала уникати людей, відпихати ворожо від себе всіх, що зближувалися приязно до неї (О. Кобилянська);

І як було не повірити [Оксані], як зректися надзвичайного щастя, відіпхнути Олексія, не слухати його речей солодких? (Л. Яновська);

* Образно. Але ж подумай, щастя йде у руки. Невже від себе щастя одіпхнеш? (Л. Костенко).

Джерело: Словник української мови (СУМ-20) на Slovnyk.me