відрубувати

ВІДРУ́БУВАТИ, ую, уєш, недок., ВІДРУБА́ТИ, а́ю, а́єш, док.

1. що. Рубаючи, відокремлювати частину від цілого.

Кат обережно нахилив її шию .. Певно, йому ще не доводилося одрубувати такої чарівної голівки (Ю. Бердник);

[Елеазар:] Та ворог злий поранив руку, мені правицю відрубав! (Леся Українка);

Трохи згодом ми відрубали гілку (І. Муратов).

2. що і без прям. дод., перен., розм. Коротко й категорично відповідати.

– Піду, – рішуче відрубує Тамара (А. Хижняк);

– Нехай вам гладить сукні, хто схоче, а я не буду, – одрубала Василина (І. Нечуй-Левицький);

– Береженого й Бог береже, – відрубав Мручко (Б. Лепкий);

– В наш час пустомелів [пустомель] не люблять, – відрубав Петро (М. Чабанівський);

– Нічого цікавого в цьому немає, – відрубав Арсен (Л. Дмитерко);

// Говорити чітко, виразно, відокремлюючи слова.

– Де він живе? – грізно одрубуючи кожне слово, запитав Чіпка (Панас Мирний).

◇ Дава́ти / да́ти (відда́ти) го́лову (рідше ру́ку) [відруба́ти (на відру́б, на ві́дсі́к і т. ін.)] див. дава́ти;

Облама́ти (відруба́ти, урі́зати і т. ін.) кі́гті див. обла́мувати¹;

Як (мов, ні́би і т. ін.) відрі́зало (відруба́ло) див. відрі́зувати;

(1) Як (мов, ні́би і т. ін.) відруба́ти (відрі́зати), зі сл. сказати – дуже гостро, категорично.

– Спасибі, мамо! Я не п'ю, – сказала Онися швидко й голосно, як одрізала (І. Нечуй-Левицький);

– Приходь зразу ж, як тільки приїде полковник пан Олексій, – сказала мов одрубала сотникова донька (М. Лазорський).