відтавати

ВІДТАВА́ТИ, таю́, тає́ш, недок., ВІДТА́НУТИ, ну, неш, док.

1. Розморожуватися під дією тепла.

І полем, і лугом весна керувала! Я чув, як холодна земля одтавала (Я. Щоголів);

Заморожене філе риби відтає при кімнатній температурі без води (з наук.-попул. літ.);

Калюжки, що звечора позамерзали, одтали (Панас Мирний);

– Зранку примерзне, а сонечко пригріє, і земля враз відтане (Л. Яновська);

// Звільнятися від снігу або льоду під дією тепла.

Вікно од дороги затулене; в напільному, од степу – кружалками одтавали замуровані шибки (С. Васильченко);

Стояв туман, гори відтанули (П. Панч);

// Оживати, пробуджуватися під дією тепла (про природу після зими).

За яких-небудь кілька днів усе прийшло в рух, відтавало, пробуджувалось, овіяне теплим вітром (О. Гончар).

2. перен. Виходити із стану заціпеніння, туги, жалю і т. ін.; утрачати суворість, холодність; пом'якшуватися.

Олесю наче хто підмінив. До цього відлюдкувата, мовчазна, боязлива, вона поволі відтавала, вперше за все своє коротеньке життя обласкана братом (А. Дімаров).

◇ (1) Відта́нути (відійти́) / відтава́ти (відхо́дити) се́рцем (душе́ю):

а) перестати сердитися, гніватися, ображатися на кого-небудь.

Допитливих очей Чучка Олексій не витримав і ще густіше почервонів. – Говори, – трохи відійшовши серцем, зажадав секретар (В. Логвиненко);

Навіть в цей вечір, коли її руки так трепетно брали свій атестат зрілості та срібну медаль, не стала дочка по-справжньому веселою, не відтанула душею, не забула, видно, вчорашньої сварки з ним (О. Гончар);

Сам він .. залишався просто отаманом – добрим і гнівним, спалахував і відтавав серцем, за що його й любили козаки (Ю. Мушкетик);

б) стати добрішим, чуйнішим.

Уснопкувала.., як на виставку, – моторна в'язальниця. І – чого раніш майже не було – раптом відтанув душею, ворухнулося в ньому щось тепле, родинне (О. Гончар).