відцвітати

ВІДЦВІТА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ВІДЦВІСТИ́, іту́, іте́ш, док.

1. Закінчувати, переставати цвісти; протилежне розцвітати.

Була свята неділенька, під осінь уже, саме коли гречки відцвітали (І. Франко);

Одцвітали яблуні і груші – стежка була всипана білими пелюстками (О. Десняк);

І марно як жили, так марно і помруть, Як ті на яблуні червиві скороспілки, Що рано відцвіли та рано й опадуть (П. Гулак-Артемовський);

Тепер минає літо і липи одцвіли (Н. Забіла);

Під кронами дерев навесні встигнуть відцвісти крокуси, первоцвіти, гіацинти (з наук.-попул. літ.).

2. перен. Утрачати молодість, свіжість; марніти.

Садом сонцерадісним, як коханий край, ти цвіти, омріяна, і не одцвітай (В. Сосюра);

Максим постарів; постаріла й Явдоха – краса її спала, помарніла, одцвіла... (Панас Мирний);

За роки суму і розлуки Обличчя встигло одцвісти (М. Упеник);

// Переставати виявлятися в усій своїй повноті, привабливості.

Не одцвіте моє кохання, А буде в серці до сконання (В. Самійленко);

Кінчалися серпневі дні, відцвіло благодатне літо, прокрадалася пора жовтіючого листу, пора журавлиних ключів (Іван Ле);

// Проходити, минати (про весну, юність).

Виглядає мати сина у печалі край вікна. Біля кладки, біля тину одцвіла його весна (В. Сосюра).

Джерело: Словник української мови (СУМ-20) на Slovnyk.me