відцвітати

ВІДЦВІТА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ВІДЦВІСТИ́, іту́, іте́ш, док.

1. Закінчувати, переставати цвісти; протилежне розцвітати.

Була свята неділенька, під осінь уже, саме коли гречки відцвітали (Фр., IV, 1950, 63);

Одцвітали яблуні і груші — стежка була всипана білими пелюстками (Десняк, II, 1955, 347);

І марно як жили, так марно і помруть, Як ті на яблуні червиві скороспілки, Що рано відцвіли та рано й опадуть (Г.-Арт., Байки.., 1958, 186);

Тепер минає літо і липи одцвіли (Забіла, Одна сім’я, 1950, 78).

2. перен. Утрачати молодість, свіжість; марніти.

Садом сонцерадісним, як коханий край, ти цвіти, омріяна, і не одцвітай (Сос., II, 1958, 114);

Максим постарів; постаріла й Явдоха — краса її спала, помарніла, одцвіла… (Мирний, II, 1954, 135);

За роки суму і розлуки Обличчя встигло одцвісти (Уп., Вірші.., 1957, 42);

// Переставати виявлятися в усій своїй повноті, привабливості.

Не одцвіте моє кохання, А буде в серці до сконання (Сам., I, 1958, 66);

Кінчалися серпневі дні, відцвіло благодатне літо, прокрадалася пора жовтіючого листу, пора журавлиних ключів (Ле, Клен. лист, 1960, 172);

// Проходити, минати (про весну, юність).

Виглядає мати сина у печалі край вікна. Біля кладки, біля тину одцвіла його весна (Сос., Солов. далі, 1957, 78).

Джерело: Словник української мови (СУМ-11) на Slovnyk.me