віншувати

ВІНШУВА́ТИ, у́ю, у́єш, недок.

1. кого і без прям. дод. Те саме, що поздоровля́ти.

Віншують гості, подарунки виймають, розв'язавши клунки: “Твоїм добром – тобі ж чолом!” (Леся Українка);

Наперекір усім паничам співав у той день Данько, стоячи з хлоп'ятами на хорах, відспівуючи Ганнине дівоцтво, віншуючи молодих зі щастям, що вже гряде... (О. Гончар);

А вже родаки відали, де зустрічати і як зустрічати хана з ханшею: виїздили далеко за стійбище, віншували щораз щедрішими й приємнішими словесами, вручали окремо ханові, окремо ханші подарунки (Д. Міщенко).

2. кому, що. Проголошувати побажання.

– Здорові були, панове товариство! – казав, наближаючися до столів. – Доброго здоровля [здоров'я] віншуємо пану гетьманові з нинішнім днем і на довгі літа (Б. Лепкий);

Шинкарка принесла меду, і всі, хто був у корчмі, почали пити, віншуючи один одному здоров'я (Валерій Шевчук).

3. кого, рідко. Проголошувати, називати кого-небудь кимсь.

Зовсім недавно ми віншували в наших реляціях правобічного гетьмана сарданапалом і погубителем християн. Вовком він на Січ дихає (Ю. Мушкетик).