вітець

ВІТЕ́ЦЬ, тця́, ч., діал.

Те саме, що оте́ць.

Може бути, що ти не можеш до нас пристати, так я кину вітця і матір, відречуся багатства і піду за тобою на край світу (А. Чайковський);

– Чим сушиш голову, дівко, – обертається на мить і знову править кіньми вітець її. – Про інше думай і дбай: аби не загубилася в цьому велелюдді (Д. Міщенко);

В мене нема ні вітця, ні матері, ні брата, ні мужа, котрі би мене проводжали... (О. Кобилянська);

Син його [Всеволода] Мономах ставав славніший за власного вітця (П. Загребельний);

Отець Йосип став навколішки перед образом Христа в терновій плетениці й, заломлюючи в розпуці руки, заволав: – Сину Божий! Ти просив у Гефсиманському саду Небесного Вітця, щоб чаша гіркої цикути обминула Тебе (Б. Антоненко-Давидович);

Все те має початок від дерев і трав, бо й тварі і люди живляться зеленню, а бере вона соки від Землі-Матері, а огонь – від Вітця, Яр-Дива (О. Бердник).