1. Словник української мови у 20 томах

вітчим

ВІТЧИ́М, а, ч.

Чоловік, що стає батьком дітей своєї дружини, яка має їх від попереднього шлюбу; нерідний батько.

Вітчими йшли, тесті-скуп'яги, Зяті і свояки-мотяги (І. Котляревський);

Обидва – й вітчим, і мати, бадьорі й жваві, й навчати в школі, й вести маленьке господарство встигали (Д. Бузько);

Він бачив, що Любочка.., може, навіть любить свого вітчима (В. Собко);

Валерій таки скучав за матір'ю і за вітчимом (Микита Чернявський);

Не належать до спадкоємців за законом пасинки та падчериці після вітчима та мачухи, якщо не мало місце усиновлення чи утримання (з мови документів).

Джерело: Словник української мови (СУМ-20) на Slovnyk.me

Значення в інших словниках

  1. вітчим — вітчи́м іменник чоловічого роду, істота Орфографічний словник української мови
  2. вітчим — -а, ч. Чоловік, що стає батьком дітей своєї дружини, яка має їх від попереднього одруження; нерідний батько. Великий тлумачний словник сучасної мови
  3. вітчим — Ві́тчи́м, -ма; -чи́ми, -мів Правописний словник Голоскевича (1929 р.)
  4. вітчим — ВІТЧИ́М, а, ч. Чоловік, що стає батьком дітей своєї дружини, яка має їх від попереднього одруження; нерідний батько. Вітчими йшли, тесті-скуп’яги, Зяті і свояки-мотяги (Котл., І, 1952, 128); Він бачив, що Любочка добре ставиться, може, навіть любить свого вітчима (Собко, Справа.., 1959, 157). Словник української мови в 11 томах
  5. вітчим — Вітчим, -ма м. Отчимъ. Лихий вітчим козаченька молодого лає. Макс. (1849). 2. Словник української мови Грінченка