в'язнути

В'Я́ЗНУТИ, ну, неш, недок.

1. у чому, в що і без дод. Заглиблюватися, потрапляти в що-небудь грузьке, липке, сипке.

Ішов [Кметь] по драговині і в'язнув (М. Хвильовий);

Мовчки чвалали бійці назустріч мокрому вітрові. Коні мінометників хропли й стогнали в темряві, в'язнучи в ріллі (О. Гончар);

* У порівн. Він ішов, а ноги його наче хто тяг назад за два мотузки, Наче в'язли [в'язнули] вони в густе болото і важко ними було ходити (Ю. Яновський).

2. до чого. Приставати, прилипати.

Скрипить мороз, аж до ніг в'язне (С. Васильченко);

// до кого з чим і без дод., перен. Надокучати комусь небажаними запитаннями, розмовами і т. ін.; чіплятися.

– Та не в'язни! Чого ти пристав до нього? Дивись – хлопець не при собі (Панас Мирний);

Емма більше не в'язла. Якось чудно посміхнувшись, вона перевела мову на інше (В. Винниченко);

Мені хотілося знати, чому ж саме корінна киянка обрала наші лісові нетрі, але я розумів, що в'язнути до людини з запитаннями більш ніж нетактовно (Ю. Збанацький).

3. Ставати в'язким, гуснути.

Розмова біля четвертої домни. – Як зараз з в'яжучими?.. – В'язне? – Та от застигає швидко (з газ.).