га-га

ГА-ГА́, ГА-ГА-ГА́, виг.

1. Уживається для вираження жалю, задоволення і т. ін.

У хату вскочив Матня. – Га-га, братця! Є! гуляй! – кричав він, держачи обома руками пляшку з горілкою (Панас Мирний);

Вона питала, чи вони їдуть Микитиним полем. – Микитиним? – Га-га! Микита давно помер (М. Коцюбинський).

2. Звуконаслідування, що відтворює сміх.

– Га-га-га! – зареготав запорожець. – Ото ще чудасія! Богдане, чи чуєш? (П. Куліш);

– Га-га-га, – гримлять збори, і тільки не сміються Степан та Мирон (М. Стельмах).