кивати

КИВА́ТИ, а́ю, а́єш, недок.

1. чим і без дод. Нахиляти голову на знак вітання, згоди і т. ін.

На тлі синього моря пропливає корона золотого волосся. Морські очі встромлені в мене, і біле обличчя привітно киває (М. Коцюбинський);

Він підтакував, ухвально кивав головою, компетентно хмикав і орлом позирав навкруги (Ю. Смолич);

Господарі, уважно прислуховуючись до того, що говорилося, на згоду мовчки кивали головами... (О. Бердник);

Я примружуюсь, роблю нещасний вигляд і киваю (С. Андрухович);

* Образно. [Мавка:] Он бачиш, там питає дика рожа: “Чи я хороша?” А ясень їй киває в верховітті: “Найкраща в світі” (Леся Українка);

// Хитати головою, махати рукою або рухати пальцем, подаючи який-небудь знак.

І кивали вони до товаришів, що були в другім човні, щоб прийшли помогти їм (Біблія. Пер. І. Огієнка);

Увіходе [увіходить] Іван, теж наряджений. Ївга йому киває головою, щоб ішов до Одарки (Панас Мирний).

2. Рухом голови вказувати на кого-, що-небудь.

І кивають, сміючися, На нас головами (Т. Шевченко);

Настя мені в вікно показує, на улицю киває (Марко Вовчок);

А ще частіше Лялю саму питали [люди]: що чути там? І кивали на схід (О. Гончар);

Кива [дядько] на груші мені: мовляв, бери, яка на тебе дивиться (Д. Білоус);

Він киває на розхитаний стільчик, застерігає: обережно, крісло, вважай, допотопне (В. Близнець).

3. чим. Ритмічно хитати чим-небудь; махати.

Там, по луках, .. кивала сірими вітами собача рожа (М. Коцюбинський);

– Дивіться, дивіться! – вмить закричав хтось недалеко, й Людмила, піднявши голову, побачила: посередині улиці, над буйним, густим потоком голов маяло щось червоне й ніби гордо, радісно кивало всім на всі боки (В. Винниченко);

На телеграфному дроті кивала хвостом сорока (О. Донченко).

4. що, діал. Брати (чуже); красти.

Коли побачив, що гроші минаються.., перелякався дуже і завзявся – радше зараз згибати [гинути], а не кивати більше тих грошей (І. Франко);

Я не рушив би [з каси] зламаного крейцара! Та й нащо мені теє кивати, коли мені люди самі дадуть за вигоду (Л. Мартович).

5. на що, діал. Зазіхати.

Ану хай бідний відважиться рушити трохи хмизу, то зараз б'ють, карають, злодієм таврують: – Нащо киваєш на чуже добро? – питають бідного в суді... (І. Муратов).

◇ (1) Кива́ти / покива́ти голово́ю на кого – засуджувати чию-небудь поведінку, не схвалювати чиїхось учинків.

І громада тебе осудила, Підняла, мов ледащо, на сміх. І регочеться, пальцями тиче, Головою на тебе кива (І. Манжура);

Ох, якби те сталось, щоб ви не вертались, Щоб там і здихали, де ви поросли! І люди б не знали, що ви за орли, і не покивали б на вас головою (Т. Шевченко);

Він лише усміхнувся і неоднозначно покивав головою (А. Дністровий);

Батько зневажливо покивав головою (О. Бердник);

(2) Кива́ти (мани́ти) / кивну́ти (покива́ти, помани́ти) па́льцем – робити певні жести зігнутим пальцем (перев. вказівним), підзиваючи до себе кого-небудь.

Іноді зупиняється [Чума] пальцем киває полоненому, щоб підійшов, щось розпитує через перекладача (В. Малик);

Степана Никифоровича цілувала Паля, а за нею весело сміявся її муж і кивав пальцем до Васютки (Б. Антоненко-Давидович);

Пальцем кивну, так десятками побіжать за мною, куди захочу (Г. Квітка-Основ'яненко);

Панна в червоній шапочці пішла до хатки і все манила пальцем Уласа (І. Нечуй-Левицький);

(3) Кива́ти па́льцем у чо́боті – нишком, крадькома погрожувати кому-небудь; гудити когось, не виявляючи відкрито свого невдоволення.

Класний керівник знову сварила хлопця за запізнення на урок, а той слухав і кивав пальцем у чоботі (із журн.).