кликнути

КЛИ́КНУТИ, ну, неш, док.

1. кого. Однокр. до кли́кати.

– Що се з тобою сталося, доню? Увійшов я у хату – не чуєш, тричі кликнув – насилу розчумалася (Г. Квітка-Основ'яненко);

Стать над тобою і кликнуть до бою Злую мару, що тебе забирає (Леся Українка);

Кликнули хлопчика, котрий був коло возів, вилізаючи то на один, то на другий (Олена Пчілка);

Не чекаючи до п'ятої години, Юхим кликнув Саранчука й пішли на зміну тим двом (А. Головко);

Пані впізнала свого наймита по голосу, кликнула, як уже там його звали, і давай просити (М. Лукаш, пер. з тв. Дж. Боккаччо).

2. рідко. Те саме, що кри́кнути.

Міхонський наблизився аж зовсім до нього і кликнув: – А ти що робиш? (І. Франко);

Близько неї кликнула перепелиця, захована в житі (О. Кобилянська);

Хотіла кликнути йому, щоб забирався мерщій до хати, бо ще перестудиться, але подумала: “Не моя це тепер справа” (Ірина Вільде).

Джерело: Словник української мови (СУМ-20) на Slovnyk.me