книжник

КНИ́ЖНИК, а, ч.

1. Той, хто любить книжки (у 1 знач.) і знається на них.

Ті, що до книжників лестились І книгогризами зробились, Да й стали наших поучать (П. Куліш);

Серед учнів гімназії Іван мав славу книжника і поліглота (П. Колесник);

Тут заявлявся .. круглий відмінник Боря Серга, оратор і книжник (О. Гончар).

2. ірон. Про людину, відірвану від життя, від середовища, яка має уявлення про них тільки з книжок.

Він був книжник ще з тих літ, коли непорушно лежав у материних покоях, він ховався від веселих, безтурботних здорових людей зі своїм нещастям за книги, читав про страждання, про великомучеників, про подвиги, про великі діяння, великі пристрасті і великі зради (П. Загребельний).

3. Учений, знавець релігійних книг.

Зібравши всіх первосвящеників і книжників людських, він [Ірод] випитував у них, де має Христос народитись (Біблія. Пер. І. Огієнка);

Аж глядь, Межи равінами дитина, її хлоп'яточко, сидить і научає, неповинне, Як в світі жить, людей любить, За правду стать! за правду згинуть! Без правди горе! – Горе вам, Учителі архієреї! – І дивувались фарисеї І книжники його речам (Т. Шевченко);

Сам отець Кирило був великий книжник, але не великий господар (М. Грушевський);

Погладив [Славута] холодну срібну обкладинку Євангелія, торкнувся пальцями Біблії, Псалтиря, що став букварем усіх великих і малих книжників того часу (В. Малик);

Під 1287 р. волинський книжник уперше записав, що його князь страждає від невиліковної хвороби – ракового захворювання (з наук. літ.).