ковінька

КОВІ́НЬКА, и, ж.

1. Палиця із загнутим кінцем.

Петрусь, із дивною ковінькою в руках, сів на своїм місці й почав оглядати залу в бінокль (А. Кримський);

На Невському він ішов, немов прокладав собі шлях в джунглях. Ліва рука закладена була за спину, в правій він тримав велику ковіньку, – такий звичайний собі селянський кілок (В. Домонтович);

У лівій руці він ніс папку, правою спирався на ковіньку (Ф. Бурлака);

Кирик, стукаючи ковінькою по тичках, спішить до Дахновцевого обійстя. Я ледве встигаю за ним (В. Дрозд).

2. діал. Вид дитячої гри, що нагадує хокей.

Діти, граючи в ковіньку, ганяють по землі уламок дерева або камінчик (із журн.).

◇ (1) Ма́тері (бі́сові, рідше ті́тці) його́ (її́, ї́хній і т. ін.) кові́нька (ко́рінь):

а) (лайл.) уживається для вираження незадоволення, обурення, досади і т. ін. з приводу чого-небудь.

– Так не годиться голові. – Овва! Люде почують, будуть тюкати. Ви ж голова, – здержував Чабанця десяцький. – А матері їх ковінька! А що мені до того? (І. Нечуй-Левицький);

На Полтавськім шляху з гарними шинкарівнами лишив [червінці], .. тітці його ковінька!.. (Б. Лепкий);

– Що, дядьку? – Орчики роблю мат-тері його ковінька! Я, Никодим Динька, роблю орчики (М. Зарудний);

б) уживається для вираження захоплення з якого-небудь приводу.

[Марко:] От я й був парубком повного калібру, бісові його ковінька. Ге, та що там згадувати! (З. Мороз);

(2) На ру́ку кові́нька кому – саме це тільки й треба кому-небудь, щось є дуже своєчасним, потрібним.

– Інший побоїться і близько до мого двора підійти. А мені і на руку ковінька! (Г. Квітка-Основ'яненко);

Це було Кириликові на руку ковінька: він часто і густо тихенько нашіптував учителям на вухо, що школярі іноді затівали зробити (Панас Мирний);

Може, справді губернатор уважить клопотанню начальника, то нам і ковінька на руку – хоч познайомимося з тутешніми засланцями та побачимо Монастирівку (М. Сиротюк).