лихенький

ЛИХЕ́НЬКИЙ, а, е.

Зменш.-пестл. до лихи́й¹.

Десь у тебе, пані, Свекорко лихенький? (з народної пісні);

Галя розказує, що бачила, що чула, що там добре й що лихеньке їй здалося (Марко Вовчок);

– Ой не піду, не піду, бо мій піп лихенький, Бо мій піп лихенький, на мене гнівненький (І. Франко);

Закинули [анти] хліборобство, жили в лихих хижах, бідно і в недостатках, не мали зелізної [залізної] броні, як греки, і зброєю якою-небудь лихенькою орудовали [орудували] – парою списів тощо; не були звичні виступати збитою лавою, а так десь несподівано запопасти, ударити й знов розбігтися, заманюючи ворога (М. Грушевський);

Гроші він негайно повернув на купівлю сукняного, хоч і лихенького, костюма (В. Підмогильний);

Син, що сидів десь у куточку, недалеко від вікна, повів очима на батька, тоді на принишклу залю [залу] і тихенько посміхнувся: нехай хоч раз побачать старого в іншому світлі – це корисно. А то звикли глузувати з босого в лихенькій сорочці та пасічницьких штанах (В. Барка);

Чоботи на ньому лихенькі, добрі були, та стопталися за зиму (Ю. Мушкетик).