ловко

ЛО́ВКО, розм.

1. Присл. до ло́вкий.

[Василь:] Ну й дівчина ж! Як вона ловко співа, та як тонко та голосно (М. Кропивницький);

– От голови! А як ловко співають [хлопці], не гірш, як ми було, ба навіть краще (О. Довженко);

– Ловко ж ти вмостився, – подає Вірунька голос із вікна (О. Гончар).

2. у знач. пред. Уживається для вираження почуття приємності, задоволення, яке відчуває хто-небудь.

– Ух! – голосно крикнула вона й зашуміла з санчатами з горки. – Ось ходіть-но сюди – ловко, аж дух забиває! (С. Васильченко);

Тут тобі холодок [у садку], пташки співають. Боже, як ловко, яка краса твоя Господня! (М. Івченко);

І, склеївши стару розбиту миску, він мимрив задоволено під ніс: – Хе-хе, як ловко, що й не видно риски та зір його туманився від сліз... (П. Мовчан);

// кому в чому. До лиця.

Кажуть, мені ловко в тій хустині, Хлопцю я сподобатися хочу (Л. Забашта).

3. у знач. пред. Означає схвалення чого-небудь або несхвалення, з відтінком іронії.

Бач, вони хочуть, щоб він завербував до їхньої фікції своїх братів. Рідних своїх братів! Ловко! (І. Багряний);

– Шість куль влучило [у тигра]! – Ловко! (Василь Шевчук).