наглити

НА́ГЛИТИ, лю, лиш, недок.

1. кого і без дод. Квапити; підганяти.

Не наглю Вас, не прошу негайної одповіді, але коли будете мати час і охоту перекинутись словом, пишіть (М. Коцюбинський);

Час наглив. Ніч добігала кінця, а треба би ще потемну форсувати річку (І. Багряний);

– Скорій [скоріш] же, бабусю, – наглила ворожку, карбованця дам. – Не годиться, дочко, так поспішати (А. Шиян);

А Телемах уже наглив супутців, звелівши їм швидше Снасті кріпити (Борис Тен, пер. з тв. Гомера);

* Образно. А час наглив, весна летiла буревiєм, снiг щезав на очах, сонце шалено горiло (У. Самчук);

Тоді події наглили, вітри підганяли, якісь незримі сили штовхали вперед і вперед (П. Загребельний).

2. розм. Виявляти безсоромність, зухвалість, нахабство.

– А ти, халамиднику, чий такий будеш, що на старшого підносиш голос? – Свого батька син! – наглив Сашко (А. Іщук);

Наглити треба в міру, не підставляючи своїх друзів, колег та інших близьких людей (з газ.).

Джерело: Словник української мови (СУМ-20) на Slovnyk.me