1. Словник української мови у 20 томах

наказний

НАКАЗНИ́Й, а́, е́, іст.

1. Який містить у собі наказ, розпорядження.

У так званій наказній пам'ятці (інструкції), виданій якутським воєводою Головіним, Пояркову наказувалось “итти на Зею й Шилку реку для государева ясашного сбору” (з наук.-попул. літ.).

2. у знач. ім. наказни́й, но́го, ч. Особа, тимчасово призначена урядом на керівну посаду в козацькому війську.

– 3 весел! – віддав наказ Жмайло .. Хвилі, немов з тої команди наказного, показилися, рвонули, загули пекельним гулом, якого аж від самої Кафи не чули козаки в човнах (Іван Ле).

Джерело: Словник української мови (СУМ-20) на Slovnyk.me

Значення в інших словниках

  1. наказний — наказни́й прикметник Орфографічний словник української мови
  2. наказний — [наказний] м. (на) -зному/-з(‘)н'ім, мн. -з(‘)н'і Орфоепічний словник української мови
  3. наказний — -а, -е, іст. 1》 Який містить наказ, розпорядження. 2》 у знач. ім. наказний, -ного, ч. Особа, тимчасово призначена урядом на керівну посаду в козацькому війську. Наказний гетьман (війт і т. ін.) — в Україні в 17-18 ст. Великий тлумачний словник сучасної мови
  4. наказний — Виконуючий обов’язки, заступник Словник застарілих та маловживаних слів
  5. наказний — НАКАЗНИ́Й, а́, е́, іст. 1. Який містить у собі наказ, розпорядження. У так званій наказній пам’ятці (інструкції), виданій якутським воєводою Головіним, Пояркову наказувалось "итти на Зею й Шилку реку для государева ясашного сбору" (Видатні вітч. географи. Словник української мови в 11 томах
  6. наказний — Нака́зни́й, -а, -е Исправляющій должность. Наказний гетьман, отаман. Я збудив свого наказного, передав йому отаманство та й вернувся додому. Г. Барв. 143. Словник української мови Грінченка