накликати

НАКЛИ́КАТИ див. наклика́ти.

НАКЛИКА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., НАКЛИ́КАТИ, и́чу, и́чеш, док., кого, що.

1. Запрошувати, скликати кого-, що-небудь у якій-небудь кількоиті.

Гей, як крикне козаченько до гаю, до гаю: “Наїжджайте, воріженьки, сам вас накликаю!” (з народної пісні);

Накликавши гостей, поштує [господар] їх чаєм (Г. Квітка-Основ'яненко);

– Параско! схаменися! Що се ти робиш? Кого се ти накликала, кому це все наготувала? (Панас Мирний);

* Образно. Журбою Не накличу собі долі, Коли так не маю (Т. Шевченко).

2. на кого – що і без дод. Викликати що-небудь неприємне, небажане.

[Гелена:] Геть іди! Чого ти смерть на мене накликаєш? (Леся Українка);

– Я не хочу ганьби і вам не раджу на себе її накликати... (В. Кучер);

Іліє загадково посміхнувся і цим знову накликав гнів на себе (М. Чабанівський);

– В тебе таки вселився біс, – сказав Сошенко злякано. – Накличеш їще біду... ти, певно, дуже перетрудився, виснажився. Малюєш стільки!.. (Валерій Шевчук).

3. тільки недок. Голосом запрошувати кого-небудь підійти або відгукнутися; окликати.

Коли невістка побігла в хату, дід став за нею накликати (Марко Черемшина);

– Я тут! – озвалася Оленка, накликаючи Галю, і та проштовхалась до неї (В. Кучер).

(1) Наклика́ти / накли́кати на се́бе неми́лість – своєю поведінкою, вчинками викликати у кого-небудь гнів, недоброзичливе, неприхильне ставлення.

Бійці його дуже любили, бо він ними дорожив і відстоював їх перед вищим командуванням так гостро і принципово, що іноді накликав на себе немилість (Григорій Тютюнник);

Він чимсь дуже розгніваний, хоча гості поки що нічим не могли накликати на себе його немилість (О. Полторацький).