накликати

ЗАПРО́ШУВАТИ (просити кого-небудь, пропонувати кому-небудь прибути до когось з певною метою), ПРОСИ́ТИ, КЛИ́КАТИ, ЗАЗИВА́ТИ, ЗАКЛИКА́ТИ, ПРИКЛИКА́ТИ, ЗВА́ТИ розм., ЗАПРО́ХУВАТИ розм., ПРИКЛИ́КУВАТИ діал., ПРИСОГЛАША́ТИ заст., ВІТА́ТИ заст.; СКЛИКА́ТИ, НАКЛИКА́ТИ, НАПРО́ШУВАТИ розм., НАПРО́ХУВАТИ розм., ЗЗИВА́ТИ розм. (багатьох). — Док.: запроси́ти, покли́кати, зазва́ти, закли́кати, прикли́кати, позва́ти, запроха́ти, присогласи́ти, завіта́ти діал. скли́кати, накли́кати, напроси́ти, напроха́ти, зізва́ти, поззива́ти. Потім Борис узявся запрошувати нас до себе в гості, обіцяв показати пущу (Є. Гуцало); — Прошу ж на заручини до свого дому найяснішого короля й ввесь двір,.. — сказав на радощах старий Замойський (І. Нечуй-Левицький); (Христя:) Чи буде ж то Одарка кликати на сватання? (М. Кропивницький); Вона навіть іноді ласкаво зазиває Кульжан у свою юрту і розповідає їй щось цікаве (З. Тулуб); — Так ви таки не догадуєтесь, навіщо я вас так нагально закликав до себе? — питав він (С. Васильченко); Безліч дуків він стрівав Та панів на всіх дорогах, А ніхто його не звав Пригостити, крім убогих (П. Грабовський); Насті давно хотілося примирити невістку з чоловіком, вона скільки раз запрохувала її до себе (Панас Мирний); — Сідай, Параско, на поріжку, — присогласила Настя (Панас Мирний); Дождались дівчата: вітають на дівич-вечір; вітають на весілля (Марко Вовчок); Ідуть гостей скликати молоді (М. Стельмах); Напросила (Ївга) свашок, світилок, батьків (Г. Квітка-Основ'яненко); Коваль.. клепле та й співа, всіх до кузні іззива (І. Франко). — Пор. 1. кли́кати.

НАВРО́ЧИТИ (НАУРО́ЧИТИ рідко) кого (за народними уявленнями, заподіяти кому-небудь нещастя, викликати в когось хворобу і т. ін. магічним поглядом, словами або діями); НАСЛА́ТИ що на кого, НАПУСТИ́ТИ що на кого, кому (звичайно з прямим додатком — назвою нещастя, хвороби тощо); ПОРОБИ́ТИ, ЗАПОДІ́ЯТИ, ПОДІ́ЯТИ, ПОЧИНИ́ТИ рідше (кому — спричинити комусь нещастя, хворобу, а також чарами викликати кохання до когось); ЗУРО́ЧИТИ, ПРИСТРІ́ТИ рідше, СПРИСТРІ́ТИТИ рідше, СПРОЗО́РИТИ рідше, УРЕКТИ́ (ВРЕКТИ́) (поглядом); НАМО́ВИТИ що на кого-що (нашіптуючи заклинання). — Недок.: насила́ти, напуска́ти, намовля́ти. (Гелен:) Чи певна ти, що ти її очима своїми не наврочила? (Леся Українка); Не інакше, як тільки чари хтось наслав на Івана (І. Франко); (Мекдугел (до робітників):) Хіба я навмисне напускаю на вас недугу, чи, може, отруюю вас чим-небудь? (М. Ірчан); Синові часом здається, що вона (мати) й справді володіє гіпнозом або ще якоюсь силою і вміє "поробити"... (О. Гончар); Ой, чи мила, чи не мила, а щось мені та починила: Кличе мати вечеряти — вечеронька мені не мила (пісня); А правду сказать — аби дитину не зурочити! — гарна дівчина буде (О. Маковей); — Чи не пристрів тебе, сестро, Костомара? У його, кажуть, ледачі очі: гляне на коня, завидуючи, то і коневі не минеться (П. Куліш); Ой, я не з тим прийшла сюди, Щоб намовлять з води на парубка невзгоду (нещастя)! (П. Гулак-Артемовський). — Пор. накли́кати, чаклува́ти.

НАКЛИ́КАТИ що на кого-що (своїми діями або словами викликати, спричинити що-небудь неприємне, небажане), СПРОВА́ДИТИ, ЗВЕСТИ́ рідше, НАВОЛОКТИ́ розм.; НАВІЩУВА́ТИ розм., НАПРОРОКУВА́ТИ розм., НАПРОРО́ЧИТИ розм. (кому що, рідше — кого; наперед сказавши, подумавши і т. ін. про щось небажане, нібито спричинити його появу); НАКРЯ́КАТИ розм., НАКА́РКАТИ розм. (що, чого; про ворону — крякаючи, спричинити, за народним повір'ям, якесь нещастя; взагалі накликати щось неприємне); ПРИТУЖИ́ТИ що, кого, фольк. (за народним повір'ям, надмірною тугою накликати на себе нещастя або викликати появу небіжчика). — Недок.: наклика́ти, спрова́джувати, зво́дити, наволіка́ти, приту́жувати. Я сказав се не для того, щоб накликати щось злого (І. Франко); Іліє загадково посміхнувся і цим знову накликав гнів на себе (М. Чабанівський); (Ізоген:) Він кари не боїться. Нам не страшно, що він погром на християн спровадить (Леся Українка); — Гляди ж, шануйся! Не зводь напасті на себе! (Марко Вовчок); — Ми не повинні осторонь стояти, коли на нашу організацію таку пляму наволікають (А. Хижняк); Бач, чого той сон навіщував! (Панас Мирний); — Бодай тебе, чоловіче! Напророчив нам дочку! Ми молили собі у Господа хлопчика (О. Стороженко); — А ти не кряч зараз галкою! — сказав Гриб хмарно. — А то, чого доброго, й дійсно накрячеш біду (П. Козланюк); Вона (ворона) повернулася з дуба тільки ввечері і накаркала такого дощу й грому, що погноїла все сіно (О. Довженко); — З таким тужливим поглядом на себе й справді можна собі притужить лихо, як притужують молодиці померших чоловіків, коли цьому правда (І. Нечуй-Левицький). — Пор. навро́чити.

ОКЛИКА́ТИ (називати когось на ім'я або покликом привертати до себе його увагу), ОКРИКА́ТИ, ОКРИ́КУВАТИ, НАКЛИКА́ТИ. — Док.: окликнути, окри́кнути, накли́кати. — Блаженко! — окликає Сагайда старшого, й брати зупиняються обидва (О. Гончар); — Ей, Гривку, тобі що таке? — окрикнув його Кіт Мурко (І. Франко); Коли невістка побігла в хату, дід став за нею накликати (Марко Черемшина). — Пор. 1. кли́кати.

ЗАПРО́ШУВАТИ (просити кого-небудь, пропонувати кому-небудь прибути до когось з певною метою), ПРОСИ́ТИ, КЛИ́КАТИ, ЗАЗИВА́ТИ, ЗАКЛИКА́ТИ, ПРИКЛИКА́ТИ, ЗВА́ТИ розм., ЗАПРО́ХУВАТИ розм., ПРИКЛИ́КУВАТИ діал., ПРИСОГЛАША́ТИ заст., ВІТА́ТИ заст.; СКЛИКА́ТИ, НАКЛИКА́ТИ, НАПРО́ШУВАТИ розм., НАПРО́ХУВАТИ розм., ЗЗИВА́ТИ розм. (багатьох). — Док.: запроси́ти, покли́кати, зазва́ти, закли́кати, прикли́кати, позва́ти, запроха́ти, присогласи́ти, завіта́ти діал. скли́кати, накли́кати, напроси́ти, напроха́ти, зізва́ти, поззива́ти. Потім Борис узявся запрошувати нас до себе в гості, обіцяв показати пущу (Є. Гуцало); — Прошу ж на заручини до свого дому найяснішого короля й ввесь двір,.. — сказав на радощах старий Замойський (І. Нечуй-Левицький); (Христя:) Чи буде ж то Одарка кликати на сватання? (М. Кропивницький); Вона навіть іноді ласкаво зазиває Кульжан у свою юрту і розповідає їй щось цікаве (З. Тулуб); — Так ви таки не догадуєтесь, навіщо я вас так нагально закликав до себе? — питав він (С. Васильченко); Безліч дуків він стрівав Та панів на всіх дорогах, А ніхто його не звав Пригостити, крім убогих (П. Грабовський); Насті давно хотілося примирити невістку з чоловіком, вона скільки раз запрохувала її до себе (Панас Мирний); — Сідай, Параско, на поріжку, — присогласила Настя (Панас Мирний); Дождались дівчата: вітають на дівич-вечір; вітають на весілля (Марко Вовчок); Ідуть гостей скликати молоді (М. Стельмах); Напросила (Ївга) свашок, світилок, батьків (Г. Квітка-Основ'яненко); Коваль.. клепле та й співа, всіх до кузні іззива (І. Франко). — Пор. 1. кли́кати.

НАКЛИ́КАТИ що на кого-що (своїми діями або словами викликати, спричинити що-небудь неприємне, небажане), СПРОВА́ДИТИ, ЗВЕСТИ́ рідше, НАВОЛОКТИ́ розм.; НАВІЩУВА́ТИ розм., НАПРОРОКУВА́ТИ розм., НАПРОРО́ЧИТИ розм. (кому що, рідше — кого; наперед сказавши, подумавши і т. ін. про щось небажане, нібито спричинити його появу); НАКРЯ́КАТИ розм., НАКА́РКАТИ розм. (що, чого; про ворону — крякаючи, спричинити, за народним повір'ям, якесь нещастя; взагалі накликати щось неприємне); ПРИТУЖИ́ТИ що, кого, фольк. (за народним повір'ям, надмірною тугою накликати на себе нещастя або викликати появу небіжчика). — Недок.: наклика́ти, спрова́джувати, зво́дити, наволіка́ти, приту́жувати. Я сказав се не для того, щоб накликати щось злого (І. Франко); Іліє загадково посміхнувся і цим знову накликав гнів на себе (М. Чабанівський); (Ізоген:) Він кари не боїться. Нам не страшно, що він погром на християн спровадить (Леся Українка); — Гляди ж, шануйся! Не зводь напасті на себе! (Марко Вовчок); — Ми не повинні осторонь стояти, коли на нашу організацію таку пляму наволікають (А. Хижняк); Бач, чого той сон навіщував! (Панас Мирний); — Бодай тебе, чоловіче! Напророчив нам дочку! Ми молили собі у Господа хлопчика (О. Стороженко); — А ти не кряч зараз галкою! — сказав Гриб хмарно. — А то, чого доброго, й дійсно накрячеш біду (П. Козланюк); Вона (ворона) повернулася з дуба тільки ввечері і накаркала такого дощу й грому, що погноїла все сіно (О. Довженко); — З таким тужливим поглядом на себе й справді можна собі притужить лихо, як притужують молодиці померших чоловіків, коли цьому правда (І. Нечуй-Левицький). — Пор. навро́чити.

ОКЛИКА́ТИ (називати когось на ім'я або покликом привертати до себе його увагу), ОКРИКА́ТИ, ОКРИ́КУВАТИ, НАКЛИКА́ТИ. — Док.: окликнути, окри́кнути, накли́кати. — Блаженко! — окликає Сагайда старшого, й брати зупиняються обидва (О. Гончар); — Ей, Гривку, тобі що таке? — окрикнув його Кіт Мурко (І. Франко); Коли невістка побігла в хату, дід став за нею накликати (Марко Черемшина). — Пор. 1. кли́кати.