напучувати

НАПУ́ЧУВАТИ, ую, уєш і НАПУЧА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., НАПУТИ́ТИ, учу́, ути́ш, док., кого і без прям. дод.

Давати комусь поради, настанови і т. ін.; навчати чого-небудь; повчати, радити.

– Якби він був твій жених, то ти й тоді не повинна ховатись з ним по закутках, – напучувала далі Навроцька (І. Нечуй-Левицький);

Пригадав [Любчик] материні слова. Вона напучувала його завжди, казала, щоб не брав на себе зайвого (А. Хижняк);

[Жураківський:] Люди в селі напучали його: чого це ти дурнем ростеш.., кажи, нехай [дядько] дає вчитись (С. Васильченко);

– Данило, дарма що гультяй, .. взявся б за розум, коли б йому трапилася підхожа дружина та напутила як слід (Л. Яновська);

// Давати вказівки, поради, висловлювати побажання кому-небудь (перев. перед відправленням у дорогу або початком якої-небудь справи).

Дорогою вона напучувала Ніну: – Плани уроків неодмінно зберігай, вони тобі придадуться (О. Копиленко);

Проводжаючи в Індію, суворо напучував його старий Лобода: “Бережи там честь металурга, Іване” (О. Гончар);

Він [директор] вважав своїм обов'язком як слід напутити від'їжджаючих, бо ж не по дитячі іграшки їдуть – за машинами! (Ю. Збанацький).

Джерело: Словник української мови (СУМ-20) на Slovnyk.me