небеса

НЕБЕСА́, небе́с, мн., поет.

Те саме, що не́бо.

Сіяють злотом небеса, Витьохкують пташки... (П. Грабовський);

[Кобзар (співає):] Літа орел, літа сизий Попід небесами (Т. Шевченко);

Минулася буря – і сонце засяло, Веселка всміхнулась в ясних небесах (М. Рильський);

Тільки що зірочки засяли у бога милосердного на небесах, тільки що розсвітились (Г. Квітка-Основ'яненко);

Раптом стихло усе... і з небес залунала Пісня та чарівна янголина (Леся Українка);

* У порівн. Дитячий сміх такий дзвінкий, як небеса осінні (В. Сосюра).

◇ Вита́ти (літа́ти, рідко ширя́ти) в хма́рах (в небеса́х, в емпіре́ях і т. ін.) див. вита́ти;

Ма́нна з не́ба (з небе́с) па́дає див. ма́нна;

Ма́нна небе́сна (з не́ба, з небе́с) див. ма́нна;

(1) Не па́дає з небе́с соло́дка ма́нна (д) див. ма́нна;

Підно́сити (підніма́ти, підійма́ти і т. ін.) / піднести́ (підня́ти, підійня́ти і т. ін.) до небе́с див. підно́сити;

Ски́нути з не́ба (з небе́с) на зе́млю див. скида́ти;

Як (мов, на́че і т. ін.) ма́нни небе́сної (з не́ба, з небе́с) див. ма́нна.