одурений

ОДУ́РЕНИЙ, а, е.

Дієпр. пас. до одури́ти.

Тягнеться він тихо-помалу, не маючи волі .. покинуть братчиків, тягнеться одурений підлесною думкою (Панас Мирний);

Але що був Юріштан, темний гуцул, одурений своєю властю, нещасливий в родиннім життю..! Дитина невинна (Г. Хоткевич);

// у знач. прикм.

– Люди, Олюньцю, люди сміятимуться .. Оті самі, що сміються з старих дівок, з одурених чоловіків, з покинутих коханок... (Леся Українка);

* Образно. Не жаль мені, кохана, за тобою, Свого ж одуреного серця жаль (Д. Павличко);

// у знач. ім. оду́рені, них, мн. (одн. оду́рений, ного, ч.; оду́рена, ної, ж.). Ті, кого одурили.

Тепер вона знає, що йому скаже. Від одної одуреної вертається, щоб другу дурити? (Панас Мирний);

Коли б усі одурені прозріли, Коли б усі убиті ожили, То небо, від прокльонів посіріле, Напевне б, репнуло від сорому й хули (В. Симоненко);

// оду́рено, безос. пред.

За що ж тебе, світе-брате, В своїй добрій, теплій хаті Оковано, омурано (Премудрого одурено) (Т. Шевченко);

[Демко:] Зіньку, сину мій!.. Одурено мене, обморочено..! Бідні ми, сину, бідні!.. (М. Кропивницький);

– А то хіба не гріх, що мене так одурено, що мені так набрехано... що з мене так люто посміялися люди? – заплакала знову Пріська (Л. Яновська).

Джерело: Словник української мови (СУМ-20) на Slovnyk.me