охота

ОХО́ТА¹, и, ж.

1. Бажання, прагнення або схильність до чого-небудь.

Без охоти нема роботи (прислів'я);

Василину розібрала горілка. На неї найшла охота до танців (І. Нечуй-Левицький);

Хто з нас не чув про Дон-Кіхота З померклих рицарських віків, Якого вабила охота Боротись проти вітряків? (М. М. Тарновський);

Без охоти й смаку, абияк, похапцем він випив склянку чаю (Б. Антоненко-Давидович).

2. у знач. пред., кому, з інфін., розм. Є бажання, хочеться.

[Іван:] Може, вам, тітко, потанцювати? [Морозиха:] Танцюй, коли охота! (М. Кропивницький);

Кому охота зв'язуватись з Гаркушею та його компанією? (О. Гончар);

– Люди вік прожили [на хуторі]. Прощатися з рідним гніздом кому охота? (Григорій Тютюнник).

3. с. г. Період тічки, прагнення до парування у самиць.

Тічка у свиней триває 3–4 доби, охота ж настає приблизно через добу після прояву перших ознак тічки (з наук. літ.).

(1) Відпада́є охо́та, з інфін. – не хочется.

Одпала охота і додому їхати (Паснас Мирний);

(2) Охо́та взяла́ кого – виникло бажання.

○ (3) В охо́ту, з дієсл. – із задоволенням, добре і т. ін.

Як попоробиш до поту, то їстимеш в охоту (Сл. Б. Грінченка);

В охоту попрацювали, в охоту й відпочили (з газ.);

Додава́ти / дода́ти охо́ти див. додава́ти;

(4) З охо́тою, у знач. присл. – відчуваючи бажання; охоче.

Дітвора з охотою бігла до доброго вчителя й добре, прихильно вчилась (М. Коцюбинський);

Солома і полова сочевиці містять у собі високий процент білка і з охотою поїдаються тваринами (з наук. літ.);

(5) По [свої́й (до́брій)] охо́ті, у знач. присл. – охоче.

– Син замість батька пішов у острог, по своїй охоті, чи що (Г. Квітка-Основ'яненко);

[Зінька:] По своїй волі пішла я за Самрося? Хіба по добрій охоті зв'язала з ним свою руку? (М. Кропивницький);

[Річард:] Хто має силу з примусом боротись, той робить завжди тільки по охоті (Леся Українка);

– Ось вам і гайдамацький генерал! – А ще по своїй охоті пішов! (В. Підмогильний).

◇ Відбива́ти / відби́ти охо́ту див. відбива́ти;

(6) Охо́та бере́ кого і без дод. – у кого-небудь з'являється, виникає якесь бажання, прагнення і т. ін., комусь хочеться щось здійснити.

Якось не завжди навіть маю час і охоту читати, та й до листів щось не дуже охота бере (Леся Українка);

Припа́ла охо́та кому.

Соломії чогось припала охота співати пісню про місяця-місяченька (І. Нечуй-Левицький);

(7) Охо́та тобі́ (йому́, вам і т. ін.) з інфін. – уживається для вираження запевнення у недоцільності робити що-небудь; чого, навіщо, яка рація?

– І охота тобі, брате-Чіпко, з ними [панами] лаятись? (Панас Мирний);

Поволі опанував себе Кулик. Махнув рукою – мовляв, охота ж тобі про таке згадувати (С. Журахович);

(8) Шиба́є охо́та кому, кого – дуже кортить, хочеться комусь;

(9) Шибону́ла охо́та кому, кого – дуже закортіло, захотілося комусь.

Самого охота шибонула з'явитись (С. Васильченко).

ОХО́ТА², и, ж.

1. розм., рідко. Те саме, що полюва́ння.

Поперед охоти зайця не лови (прислів'я);

– Собак розведу, буду на охоту їздить (І. Карпенко-Карий);

– Ні, не поїду! Весняної охоти я не визнаю! Та й тобі не раджу! (Остап Вишня).

2. заст. Собаки, ловчі птахи і т. ін., необхідні для шукання або переслідування і ловів звірів чи птахів, а також люди, що беруть участь у цьому шуканні або переслідуванні.

Сів на коня, забрав свою охоту й поїхав (Сл. Б. Грінченка).